Неоромантика у драмі-феєрії «Лісова пісня»

Мавки, лісовики, перелесники — створіння, що належать до демонічного світу українського фольклору. Вперше легенди про них Леся Косач почула вже в ран ньому дитинстві від матері-казкарки. Ці історії відбилися в її пам'яті на все житті і однієї прекрасної миті виринули на поверхню вже творчо переосмислені. Вимальовуючи романтично-сумний образ Мавки, Леся Українка трохи согрішила про ти істини. За повір'ями українців, більшість лісових істот, у тому числі й мавки ворожо ставляться до людей. Слово «мавка» (або, як у повісті Коцюбинського «нявка») походить від давнього «нав'я» — мрець. Вірили, що мавки заманюють людей, які заблукали, у провалля чи в трясовину, звідки людині вже не вибратись

Що відрізняє мавку від людини, що відрізняє мертву людину від живої? Відсутність душі. Саме на цьому побудований головний конфлікт неоромантичної драми-феєрії «Лісова пісня». Читаючи твір, ми спостерігаємо народження однієї душі, пробудження другої й «сплячку» ще декількох.

Можна сказати, що неоромантика — це романтика, збагачена досвідом реалізму, у першу чергу психологічним досвідом. І головна риса романтизму — ідея про роздвоєння світу — тепер поширюється і на людську душу. Також на неоромантизмові позначилися риси модернізму — підвищена емоційність, нахил до естетизму. Це найяскравіше виявляється у мові персонажів та побудові сцен, особливо тих, що відбуваються у лісі.

У реальності, створеній Лесею Українкою, існують два світи. Перший — це світ людської цивілізації, безумовно, приземлений, матеріальний. Для нього чесні, відкриті почуття — це рідкість. Його трагедія в тому, що зв'язок між людиною та природою загублений, здається, навіки. Звичайно, трапляються люди, здатні його поновити хоча б у межах власного життя. Але коротким є життя людини і невичерпною — пустка у людських душах.

А світ природи, лісу — це світ, у якому діють прості первинні закони співіснування, свободи й справедливості: будь із тим, з ким хочеш бути, вільно собі літай попід хмарами, слухай розмови дерев та пісні весняного вітру. Коли тебе скривдили, мстися, якщо хочеш, а за добро маєш гідно нагородити. Дядькові Леву, наприклад, лісові істоти подарували свою довіру.

І загалом цей світ ворожий до штучного, лицемірного й обмеженого світу людської цивілізації. Але його важко назвати ідеальним у романтичному розумінні. Його жителі позбавлені справжніх душ, а отже, і справжніх почуттів. І одного разу одній Мавці стає замало короткочасної любові Перелісника, і що в цьому дивного? Немов на магічний поклик, іде вона на звуки сопілки. Можна сказати, що цей підсвідомий, інстинктивний рух до нового й прекрасного згубив її. Можна й навпаки — припустити, що завдяки коханню вона дістала можливість жити більш насиченими почуттями.

Два світи, людський і магічно-природний, зіткнулися — гармонія між ними порушилася, бо перший надумав підкорити собі другий. Зіткнення відбулося і в серцях героїв. Мавка з її ефірністю та дитячою наївністю несподівано зустрілася з соціальними нормами, які жорстко регламентують будь-які стосунки між людьми, з важкою сільською працею, з дурними забобонами про її рідний світ. Вона не розуміє, навіщо людина заганяє себе в такі вузенькі межі. І якщо говорити про романтичний ідеал, то Мавка стоїть до нього дуже близько.

Мавка з часом все більше втрачає зв'язок із власним світом, але й не долучається до світу людей. І певної миті вона відчуває, що обидва світи для неї чужі. Те ж саме стається і з Лукашем. Спочатку він не витримує перевірку любов'ю. Безжурно грати коханій на сопілці — це чудово, але одного прекрасного дня це може набриднути. Мавка відчуває, що насправді душа Лукаша має подвійне дно: «Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись... Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш».

Але відкрити це дно вдається не одразу. Під впливом матері й Килини Лукаш кидає Мавку і відходить від заповідей добра, які переповів йому Дядько Лев. У буденних клопотах тонуть здатність до щирого почуття, природна романтичність його натури. Боляче, дуже боляче Мавці спостерігати за цим, слугувати мішенню для образ. Врешті-решт вона нібито й здається «Тому, хто в скелі сидить». Але сила кохання владна вирвати Мавку навіть із лап мертвотного Марища — їй достатньо лиш почути Лукашів крик болю. І, на мою думку, саме під час страждань у Мавчиному люблячому серці народжується справжня душа.

Те ж саме стається і з Лукашем: для того, щоб прийти до свого істинного «я», не прихованого буденною фальшю, він має страждати. Він має навчитись відчувати жаль та співчуття. Тільки ось дивна та сумна іронія: справжнє щастя в коханні приходить до героїв надто пізно. Вони зруйнували собі життя — нерозумінням почуттів, бажань та прагнень одне одного. Однак насамкінець вони щасливі — їхня доля хоч і заблукала, але все ж таки звела їх.

І ще мене зворушило те, скільки змісту Леся Українка вклала в музику. Сама позбавлена можливості грати, вона наділяє своїх персонажів глибоким мистецьким чуттям. Сопілчині мелодії пробуджують перші жаринки любові у серці Мавки, і ці самі мелодії супроводжують закоханих на