Музика - найкращі ліки (твір-розповідь з елементами опису)

«Музика — найкращі ліки для засмученої людини» — це сказав хтось із видатних митців минулого. Я не знаю, хто саме, бо мені це сказав мій дідусь. Зрештою, я не впевнений, чи це дійсно чийсь вислів, чи вигадка мого дідуся. Він особлива людина. Точніше, у моїй родині кожен чимось особливий, і якби я мав змогу, я написав би багато творів про кожного зі своїх близьких, бо усі мої рідні однаково заслуговують на щире захоплення. Але наразі я розповідатиму про дідуся. Точніше, про музику. Тобто про дідуся і його захоплення музикою. Я так багато уточнюю через те, що мій дідусь і музика насправді неподільні речі — принаймні, у нашій родині.

Мабуть, з самого початку можна дійти висновку, що мій дідусь — музикант? Ні, він автомеханік. Усе своє життя він присвятив ремонту автомобілів — і став справжнім майстром цієї справи. Люди, яким він допомагав, ставляться до нього з великою повагою, кажуть, що в нього «золоті руки». До чого тут тоді музика? Та до всього! Бо музика — не просто захоплення дідуся, навіть не частина його життя, а все його життя. Колись давно він сам навчився грати на фортепіано — це було десятки років тому. Ні мене, ні навіть мого батька ще не було тоді на світі. Дідусь розповідав, що в дитинстві його родина жила в комунальній квартирі, а сусідка — вишукана стара пані — була викладачкою музики. Малий Павлик (от сміхота! Так тоді називали мого дідуся — Павла Романовича!) мріяв навчитися грати так само, як та пані. Але в родини не було грошей платити за заняття. Тоді він сам звернувся до вчительки — і так просив навчити його, навіть плакав, що вона погодилась вчити його безкоштовно. І він став старанним учнем, дуже талановитим учнем.

З того часу минуло багато років — усі ці роки мій дідусь не покидав музики, а старе чорне піаніно, яке він придбав на одну з перших зарплат, є центром нашого дому й дідусевого життя. Найбільше він любить грати вальси — такі глибокі і трохи сумні вальси, часом низькі, немов голос поважного джентльмена. О, я не можу пояснити. Не знаю, чому мене так вражають ці вальси, — мабуть, через ту емоцію, яка бринить у них голосніше за ноти. А бувають сентиментальні й романтичні вальси — як, наприклад, один із творів Чайковського, що так і зветься «Сентиментальний вальс». Але в дідусевому виконанні він теж здається серйозним і наповненим змістом. У ньому ніби з'являється сюжет, як у літературному творі чи фільмі...

А нещодавно трапилась дивна історія. До нашого під'їзду заселилися нові мешканці — молода пара. Вони живуть на поверх вище від нас. Десь за тиждень чи два чоловік подзвонив нам у двері й, дуже соромлячись, сказав: «Я перепрошую, ви вчора вдень слухали таку казкову музику. Я не розуміюся на класиці, а тим більше — на сучасних оркестрах, тому я не знаю, що це. Але чи не могли б ви нам дати цей диск скопіювати чи принаймні сказати, де його можна купити...» Я спочатку навіть не второпав, про що йдеться — нібито жодних нових дисків у нас немає, але потім зрозумів, що він має на увазі. Дідусь, що був у цей час в кімнаті, певно, почув його слова, і мовчки підійшов до інструмента. Почувши перші акорди, я збагнув його задум і запросив гостя до кімнати. Чоловік слухав зачаровано, а я як ніколи пишався своїм дідусем! Тепер нові сусіди час від часу заходять до нас послухати дідусеві вальси (кілька з них він написав сам!), і ми з радістю проводимо час разом.

Дідусь каже; «Музика є в усьому, навіть у звуку автомобільного мотора є своя музика» (а на цьому він розуміється як ніхто!). А одного разу він продовжив свою фразу: «Музика є в усьому, але... якщо в серці її нема, то нічого не вийде. Нічого не вийде, розумієш?» Я запам'ятав цей вислів, певно, на все життя. Тепер, що б я не робив, я намагаюся відчути в своїй справі внутрішню музику — певну гармонію, внутрішній закон, динаміку, ритм: у спорті, в тексті, в спілкуванні. А найбільше намагаюся не втратити найголовнішу музику — музику свого серця.