Моя перша риболовля (твір з елементами опису природи)

Коли я вийшов із машини, в мене виникло одразу дві думки: або я досі сплю, або я потрапив на чорно-білу фотографію... Так я приїхав із батьком на свою першу риболовлю. Ми виїхали вдосвіта, я дрімав на задньому сидінні, бо прокинутись так рано було непросто, але я давно мріяв поїхати порибалити. Мені снилися риби — зрештою, я так багато думав про цю подію і так хвилювався невідомо чого, що нічого іншого мені й не могло наснитися. Потім мені снилося, що наша машина і є рибою, яка пливе серед туману, зрідка її наздоганяють інші риби-машини... Потім я побачив щуку з дитячої казки про Омелю, потім ще щось. А потім наша риба чомусь зупинилася, сон увірвався, батько обережно розбудив мене — і я сонний, щасливий, сповнений переживань, вийшов із машини в іншу реальність, зовсім не схожу на місто. Навколо, як я вже казав, було дивне поєднання сну й чорно-білих фотографій: ранковий туман, сіре небо, сіра, неначе металева вода, вітру не було, в повітрі висіли крапельки, навколо панувала абсолютна тиша. На якусь мить мені навіть стало не по собі — настільки фантастичною була ріка у цей час, дерева, небо, усе разом.

Батько захоплюється риболовлею дуже давно. Для нього це майже ритуал, майже медитація: найчастіше він їздить рибалити сам-один, може годинами сидіти, дивлячись на холодний металевий відблиск води або на ополонку в льоду — якщо риболовля зимова. Річ не в здобичі, а в цій нескінченній тиші, в усамітненні, в заспокоєнні й у можливості відчути себе частиною цієї от чорно- білої пейзажної фотографії, яка для нього є єдиним справжнім світом, після світу близьких людей. Мій батько багато працює й дуже любить свою роботу, але іноді він напівжартома називає свою велику компанію «мурашником». Саме тому, як він пояснює, часом йому треба покинути «мурашник».

Не в змозі скинути із себе сон, я дивився, як батько розкладає вудки та наживку, як показує мені щось (зрештою, я вже знав теорію, адже ловив з хлопцями влітку рибу в селі, але це все було не так, зовсім не так і не те). Він закинув обидві вудки, одна з них була моєю — я знав, що підсікати рибу й надалі закидувати вудку буду вже я сам. Від вранішньої прохолоди я нарешті повністю прокинувся. Заворожений, сидів поруч із батьком.

Небо відбивалося у воді, а вода, здавалося, відбивалась у небі. Принаймні, вони були такого схожого кольору, що майже зливалися. Дерева неподалік стояли нерухомо, пахло осінню й вогкою землею. Мені здавалося, що я починаю усвідомлювати, чому мій батько так любить риболовлю: мене сповнював спокій. Колись раніше я думав, що це має страшенно дратувати: от ти сидиш і дивишся в одну точку, нічого не відбувається, риба не ловиться або ловиться рідко — це ж збожеволіти можна! Але зараз я відчував, наскільки помилявся: спокій огортав мене так, немов я ялинкова прикраса, яку загортають у вату, щоб сховати в коробку. Спокійний, ледь відчутний рух води, ледь відчутний рух повітря, — хто б міг подумати? — ледь відчутний рух думок і почуттів, ледь відчутне тремтіння поплавця... Тремтіння? Риба! Я міцно вхопив вудку, дочекався, коли поплавець на мить пішов під воду, виринув і поплив убік — і щосили смикнув. Усе відбулось за лічені секунди. В повітрі зметнулася, загравши лускою, красива срібляста риба (короп? На жаль, я ще не дуже розуміюся на них), вигнулася, чомусь нагадуючи металеву пилку оцим ідеальним вигином, — і з гучним плюскотом впала у воду.

Батько посміхнувся і кивнув мені — на знак підбадьорення та похвали. Я все правильно зробив, просто не пощастило. Дивно, але навіть говорити багато не хотілося — я став частиною мовчазного навколишнього спокою. Закинув удруге, став чекати...

За певний час ми вже поверталися додому — я таки спіймав свою першу рибу! Ми були задоволені риболовлею, та й удома мама зраділа нашому гостинцю. Але тепер я розумію, у чому сенс риболовлі, і мрію про те, аби батько знов узяв мене із собою.

Біля річки ми зробили кілька фотографій. Я відредагував їх, зробив чорно- білими й роздрукував у фото-магазині. Тепер у мене на стіні висять чорно-білі пейзажі з моєї першої риболовлі — мама каже, що я фантазер, але я відчуваю, як від них віє прохолодою, запахом вогкої землі і безмежним спокоєм...