Моральні проблеми роману В. Барки «Жовтий князь»

Роман В. Барки «Жовтий князь» є першим в українській літературі великим твором про Голодомор. Автор довго і ретельно збирав фактичний матеріал, але все ж його не менш цікавила моральна сторона явища. Адже голод — це жорстоке випробування для будь-кого, коли залишається лише одна думка: що з'їсти і де взяти. Чи залишається людське в людині? Що тримає її в таку лиху годину? Барка зображує родину Катранників — звичайну селянську сім'ю, де панує мир і злагода, бо вони звикли працювати,- жити, як жили їхні пращури, зберігаючи родинне вогнище, дотримуючись законів християнської віри. Ніхто з них зроду не змагався з владою, не бунтував. Та й навіщо б це? Кожен знав своє місце й працював собі, бо так заведено одвіку. Та от прийшла влада, якій закортіло мати контроль не тільки над життям і смертю людей, але й над їх душами. Як гірко було Дарії Олександрівні почути від дочки Оленки, яку вона виховувала на традиціях поваги до старших, слова про те, що вчителька назвала батьків «саботажниками» і говорила про них погано. Та це лише початок. Багато хто в селі побачив жорстокість і суворість нової влади, тож хтось, як оті комсомольці, перейшли на бік сильнішого, а для когось це виявилося категорично неможливим. Досить пригадати епізод роману, де описано, як секретар райкому, побачивши наказ зібрати увесь хліб (90 %) з селян, не витримав і вкоротив собі віку, бо не міг виконати страшного наказу. Або Петро Калинчак розповідав Мирону Катраннику про те, як завідуючий курортом Зінченко, хоч і партієць, а дозволив йому накосити сіна на своїй території, бо пожалів його дітей. Отже, письменник показує, що людське перемагає часом і в тих, хто пішов служити Жовтому князю. Тим більше це стосується героїв, які потерпали від системи. Ось мати вмовляє дочку, яку в школі переслідують за віру в Бога: «Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять». Та мати відчуває, що чужі люди дедалі частіше сіють ненависть до батьків у душах дітей, бо ті, бач, «темні». І часом діти й піддавалися тій звабі вдаваної новизни, як старший син Катранників Микола, який промовив матері гіркі слова про те, що віра — «пережиток». Символічно, що помирає він з голоду слідом за бабусею, бо не допомагає нова влада вижити, а схиляються над ним рідні люди, що вміють прощати й любити, бо так виховала їх християнська віра, та сама, яку так зухвало називали комсомольці й партійці «пережитком». Тому й вистояв Мирон Катранник, коли його катували та обіцяли мішок хліба, коли скаже, де церковна чаша. Проте він волів померти, бо йшлося не тільки про його життя. Тоді його викинули на сніг помирати, та він вижив. І хоч розумів, що, може, вже недовго йому лишилося, але був певен: вчинив по совісті. Так само почувається і його син Андрій. Щоразу, коли їм доводиться вибирати, як вчинити, завжди в діалог вступає совість. Ось вони в пошуках їжі натрапляють на мертву бабусю з колосками у кошику і не хапають їх одразу. Скидають по-християнськи шапки, а постоявши над нею у скорботі, все ж беруть колоски: вони потрібні, щоб вижили Дарія та Оленка.

Отже, зображуючи страшну трагедію голодомору в Україні, автор підкреслює невмирущість моральних законів, якими завжди керувався віруючий християн, що допомагало вижити і зберегтися нації.