Мої роздуми над твором Олекси Стороженка «Скарб»

Твір Олекси Стороженка дуже вразив мене. Сам сюжет досить поширений, бо образи ледарів відомі нам ще з народних казок та пісень. Зазвичай сама доля карає ледарів, вчить їх, змушує змінити свій спосіб життя та ставлення до інших. Протягом усього твору я чекав, коли ж Павлу Лежню (промовисте прізвисько!) не пощастить, коли саме життя покарає його і він збагне, що так жити не можна. Така розв'язка була б традиційною і типовою, бо використовувалася неодноразово і в казках, і в піснях, і в коломийках. Але типова, очікувана розв'язка все не наставала. Я дивувався. Як це так? Адже ледащого треба провчити! Коли я почав читати останню сторінку твору, я був просто шокований — героєві досі щастить, невже він так і проживе все життя в спокої і достатку. Мені це здалося дуже несправедливим. Але автор так повертає сюжет останнім абзацем, що читач раптово прозріває — усе життя Павлуся і було покаранням. Беззмістовне, самотнє життя без духовних цінностей, без мети і поривань, без сумнівів та подолання труднощів... Це насправді жахливе покарання. Влучно каже О. Стороженко: кожен заздрить удачі героя, але жоден не хотів би прожити таке життя.

Насправді говорити про сенс життя зайве: варто змиритися, що ніхто і ніколи не дізнається відповіді на це вічне загальне філософське питання. Для чого живе людина? Не існує одного правильного варіанта. Кожен обирає для себе свій сенс, свої цінності. Але коли на перший план виходять прості фізичні потреби, які мають бути тільки тлом духовного життя, то життя втрачає сенс. Це слалося і з героєм твору Олекси Стороженка. Я сподіваюся, що це ніколи не станеться зі мною чи моїми близькими.

Від самого початку твору Павлусь викликав у мене роздратування. Особливо мені не подобалось його ставлення до батьків: він мав би допомагати їм, а не поводитися, мов дитина. А наприкінці твору я дуже здивувався через розв'язку. Імовірно, через те, що я відчував багато сильних і різноманітних емоцій, я добре запам'ятав цей твір і навряд чи скоро його забуду. Напевно, це найкращий спосіб впливу тексту на читача — викликати емоції.

Наприкінці твору автор формулює розуміння щастя, яке дуже близьке і мені, я навіть наведу повну цитату: «Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». Розуміння, що духовний голод важливіший від фізичного — запорука насиченого й осмисленого життя. Я вважаю, що кожному варто пам'ятати про це!