Маруся Чурай - українська Сапфо

Сапфо — це геніальна давньогрецька поетеса, яка жила у VI столітті до н. е. У місті Мітілени, столиці острова Лесбос, вона заснувала «Дім Муз» — своєрідну школу для дівчат, яких тут навчали музики, танців, співу, гарних манер, щоб у подальшому подружньому житті, у вихованні своїх дітей вони могли втілювати ідеали гармонії.

У більшості європейських країн того часу жінка була безправною служницею свого чоловіка, виконувала роль продовжувачки його роду. У своїх творах Сапфо пише про жінку як про особистість, яка має право на щастя. Основна тема творів Сапфо — це кохання. Поетеса оспівує це почуття, яке дає жінці щастя і розпалює ревнощі, наповнює життя радістю і отруює ненавистю. Найголовнішим для Сапфо було у вирі почуттів зберегти чистоту душі. Це видавалося недосяжним ідеалом, але поетеса кожним своїм рядком доводила, що кохання має робити світ кращим, очищувати душу. Любов для Сапфо — це радість і страждання, одкровення і найбільша таємниця.

Легендарну піснярку Марусю Чурай часто називають українською Сапфо.

Першу свою пісню Маруся склала ще маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько, коли на власні очі побачила виставлену на острах його відрубану голову. Це страшне горе вилилося у пісню, яка зразу ж стала відомою на Україні.

Історичних свідчень про життя Марусі Чурай не збереглося: не раз горіла Полтава в огні воєн, горіла міська ратуша, горіли документи, записи про жителів міста. Але народна пам'ять зберегла ім'я Марусі Чурай. Легенда про Марусю, її батька — славного полковника, про її велике, єдине і нещасливе кохання передавалася від покоління до покоління триста років і дійшла до наших часів.

Маруся виросла в сім'ї, де шанувалася народна мораль, де панувала любов до вітчизни. Від батьків дівчина навчилася сприймати зраду як найбільший злочин. Вона не робила різниці між зрадою у коханні і зрадою батьківщини. Чоловік, який порушив слово, має бути покараний.

Легенда наділила Марусю Чурай багатьма талантами. Вона мала неабияку вроду, поетичний і музичний хист, чарівний голос. Батьки свою єдину дочку виростили роботящою, чесною, відданою дівчиною.

На жаль, вона полюбила хлопця, який виявився зрадником. Гриць проміняв велике кохання Марусі на статки багатої дівчини. Трагедію свого нещасливого кохання Маруся виспівала в пісні «Ой не ходи, Грицю...» Хлопець загинув не на війні, не в бою, а в рідному селі від отрути, яку для нього приготувала зраджена ним дівчина. Вона розуміє, який страшний гріх учинила, але в пісні немає жодного слова каяття, адже помста зрадникові — це не злочин, а відплата за розбите серце і зруйноване життя.

Майже всі пісні Марусі Чурай мають журливий, тривожний тон. Але дуже часто козаки перетворювали їх на бойовий марш, як це сталося із піснею «Засвіт

встали козаченьки». У ній молодий козак іде на війну, прощається з матір'ю і просить неньку прийняти його кохану Марусеньку «Як рідну дитину». Та для старої матері чужа дитина не може стати рідною.

Ця пісня стала гімном козаків, їхньою обіцянкою розбити ворога і повернутися додому живими.

Маруся Чурай, як давньогрецька поетеса Сапфо, оспівувала кохання. Ліричні героїні обох поетес — самостійні особистості. Вони здатні і мають право на щире, палке почуття, уміють захищати його і не втрачають себе, не розчиняються у любові, забуваючи про обов'язок бути справжньою жінкою.

Пісні Марусі Чурай живуть понад три сотні літ. Усі ці роки вони тривожили душу українців, учили бути вірними, чесними, відданими у стосунках із близькими і в любові до рідної землі. Такими їх сприймаємо і ми, і такими самими вони залишаються на віки.