«Маруся Чурай» - історичний роман у віршах

«Маруся Чурай» — історичний роман. Ліна Костенко не тільки написала твір на історичну тему, а й розповіла про реальних історичних осіб, зокрема Богдана Хмельницького. Саме тому цей роман має право називатися історичним.

Роман «Маруся Чурай» — зображення особистої долі на тлі історії України. (Головна сюжетна лінія пов'язана зі стосунками Маруся — Гриць.

«Нерівня душ — це гірше, ніж майна». (Вони росли разом:

То те дитя й на ноги зіп'ялося,

І розуму дійшло у Чураїв.

Так згадує Яків Шибилист про Григорія в дитинстві. Та науку життя він засвоїв від матері, і в цій науці не було місця поезії. «Гриць ходив ногами по землі». Та Маруся довго не хотіла в те вірити. І коли дізналася про зраду, то навіть не зненавиділа:

І хоч би злість яка чи ворожнеча, —

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Тільки болем відгукнувся в серці сміх недолугої суперниці-балачки Галі Вишнеківни, яка, втративши порядність, ще й насміхалася. Читач розуміє, що смерть Гриця — то Божа кара за збиткування над любов'ю. Він душу Марусі розтоптав жорстоко й безжально, залишив її на суд людський; зрадивши велике кохання заради майна. Це був його вибір.

«Ми з нею рідні, ми одного кореня». Так говорить про себе й Марусю

Іван Іскра, син Якова Остряниці, який кохав Марусю і почував її духовно близькою:

Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені і матері посивіли од сліз.

Шляхетний, вірний у дружбі й коханні, хоробрий і чесний козак — таким був Іван Іскра. Та хоч і був гідний поваги, не його покохала Маруся — серцю не накажеш. Він був таким самим патріотом України, як їхні батьки, таким порядним, як і Маруся, та не склалося. Вона відмовила йому саме тому, що розуміла: нічого не зможе дати йому, Іван гідний найкращого.

«Про наші битви на папері голо». У романі йдеться про події часів Хмельниччини. В основу роману покладено реальні факти щодо оборони Полтави від польського війська та життя полтавки Марії Гордіївни Чурай, яка, за переказами, у 1625—1650 роках мешкала у Полтаві й була автором багатьох пісень, які ще й досі співає вся Україна. Та це історична основа роману. А у розділі «Проща» мандрівний дяк розповідає Марусі про історичні події, в яких він, либонь, сам брав участь. Разом вони минають міста й села, зруйновані війною, обпалені нею, понівечені: «Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині...» І розповідаючи Марусі про Байду та Вишневецького, про Наливайка та Остряницю, він зазначає:

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав.

«Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль від крові і глупот».

На цій дорозі «до Києва з Лубен» Маруся по-справжньому відчула себе часткою великої історії свого народу. Вона навчилася знову любити й прощати, навчилася бачити страшні наслідки руїни не тільки фізичної, матеріальної, а перш за все моральної. Ось вони бачать на цвинтарі вкляклого біля могилки поляка, у якого, либонь, саме в ній уся родина: «Оце уже і є його вітчизна». Читач розуміє, що, може, кому кортить загарбать землю, щоб володіти «од можа до можа», та для більшості звичайних людей війна — то велика трагедія:

Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот. Бо можновладці — тяжко винуваті, А що зробив народові народ?!

І це один із важливих уроків історичного роману «Маруся Чурай».