Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





«Мартин Боруля» - приклад багатогранності творчості корифея українського театру

«Мартин Боруля» - приклад багатогранності творчості корифея українського театру

Першим поштовхом до появи професійного українського театру були п'єси Котляревського — «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» тощо. Котляревський свого часу навіть був директором Полтавського театру, якщо не помиляюся. Потім з'явилися твори Квітки-Основ'яненка, шевченківський «Назар Стодоля», а потім — Емський указ і Валуєвський циркуляр. І вистави українською мовою було заборонено, та й майже не було гідних театрів і труп, а були балаганні інтермедії, вертепи, третьосортні драматургічні вправи якихось графоманів.

Саме тому мені хочеться назвати подвижництвом діяльність М. Кропивницького, братів Тобілевичів, М. Заньковецької, М. Старицького. На перший погляд може здатись, що вони з нічого створили театр світового рівня. Але насправді такий творчий вибух абсолютно закономірний: його готували поміщицькі аматорські театри, фольклор, талановиті літературні п'єси. Професійний театр насправді виріс на суто національному фунті й охоплював дуже широкий спектр жанрів і тем з народного життя, історії. Кропивницький, засновник Трупи корифеїв, добирав акторів-самородків тільки з народу. Ролі, як на сцені, так і в організації театру, розподілились дуже органічно: І. Карпенко-Карий писав соціально-побутові сатиричні комедії й трагікомедії і брав ролі таких собі резонерів, М. Кропивницький створив в українській драматургії жанр соціально-психологічної драми, М. Старицький спеціалізувався на антрепренерстві... Ніхто не нудьгував.

Звичайно, діяльність корифеїв не можна так чітко розділити на окремі царини. У їхній праці все було взаємопов'язане: режисерство, акторство, драматургічна творчість. Марко Кропивницький, Марія Заньковецька були акторами досить широкого плану, Іван Тобілевич найохочіше брав ролі таких собі резонерів. Проте його комедії досить багатогранні, вони мають у собі жанрові ознаки й трагічних, і драматичних творів. Це можна показати на прикладі трагікомедії «Мартин Боруля».

Іван Тобілевич більш відомий під псевдонімом Карпенко-Карий — символом усього, що він найбільше любив у житті і без чого не міг би існувати — родини й театру, що були нероздільно пов'язані між собою.

Інколи моменти з історії сім'ї навіть з'являються в його п'єсах. Наприклад, не варто думати, що сюжет «Мартина Борулі» Карпенко-Карий запозичив у Мольєра. Такий самий випадок невдалої боротьби за права на дворянство є й у сімейній хроніці Тобілевичів. Чому вони його не здобули? А тому, що в старих документах у прізвищі Тобілевич замість «і» стояла літера «е»...

Можна сказати, що цей сюжет мандрівний, як сюжети давніх міфів та казок. Трохи нагадує байку «Жаба й Віл», у якій бідолашна пихата Жаба луснула, але таки не роздулася до волових розмірів. І підказаний цей сюжет реальними рухами в суспільстві. У Франції манія на завоювання дворянства почалася в сімнадцятому столітті, а в Російській імперії — на двісті років пізніше. Але причини гонитви за чином та титулом у цих країнах зовсім різні.

Французький буржуа, розбагатівши й відчувши власну силу, намагається за допомогою грошей підтягнутись до вищого щабля суспільства, він ніби каже: «І я з вами! Візьміть мене до свого кола!» Але це йому личить, як корові сідло. Його поведінка фарсова, комедійна, та й причина такої поведінки несерйозна, смішна.

А що ж штовхає на боротьбу українського «селянина-шляхтича»? Він не бідний, не обділений розумом, грошима, повагою таких, як і він, заможних селян. Чому ж у його голові так раптово виникла ця недоладна ідея? А згадаймо популярну в дев'ятнадцятому столітті ідею «маленької людини», її амбіцій, її права на людське існування. Дворянство для Мартина Борулі — це не менше як засіб самозахисту. Довести пану Красовському, що той не така вже й пава — що може краще заспокоїти розбурхане почуття власної гідності? Як і в Журдена, у Борулі воно якесь хворобливе. Дворянство Борулі — як шинель Акакія Акакійовича: він докладає до нього всіх своїх зусиль, грошей, не розуміючи, що його намагання марні, всі його гроші летять за вітром, а обожнювання чину й крючкотворної праці лиш принижують його.

Взагалі, пригадуються ідеї Сковороди про «сродну працю»: кожному своє, і не треба лізти в чужі сани. З іншого боку, можна заперечити: якби людина не ставила перед собою недосяжних цілей, вона мало чого досягла б у житті. Інколи й не передбачиш, як людина може змінити свою долю на краще.

Але Мартин Боруля, вочевидь, не цей варіант. Він навпаки ніби навмисне заганяє себе у глухий кут. Насправді він, звичайно, цього не розуміє. Напевно, це хворобливе засліплення — найпечальніше, що є в його образі.

Насправді ця комедія зовсім не смішна. Є комічні моменти — наприклад, поважна розсудливість Омелька в контрасті з нетерплячою дратівливістю його хазяїна. Чи сцена з Націєвським, де він підслуховує, як Мартин та Палажка обирають майбутніх кумів. Але в цілому після прочитання відчуваєш якесь розчарування в людях. Мені боляче бачити, як чесна і в цілому непогана людина будує свої надії на голому повітрі, як вона сподівається на ошуканців (згадаємо хоч повіреного Трандалєва).

Звичайно, у п'єси є свої закони і на сцені ніщо не відбувається так само, як у справжньому житті. Але кожна гарна драма, чи комедія, чи трагедія відтворює певний життєвий механізм. Відтворює рухи в суспільстві, а на їхньому тлі — рухи людської душі, її сподівання,


Сторінки: 1 2