Маленькі радощі серед сірої повсякденності (твір-розповідь з обрамленням)

Чудово, коли дорослі вміють лишатися трішки дітьми. Чудово, коли є контакт і розуміння між батьками та дитиною. Я про це думаю щоразу, коли спілкуюся зі своєю подругою: у неї чудова родина. А ще завдяки їй я зрозуміла: щоб дати близьким радість і влаштувати свято, потрібні лише велике бажання й трішки фантазії.—

Як твої справи? Що робиш? — питаю я в телефонну слухавку свою однокласницю і найкращу подругу Женю, яка вже дуже довго не з'являється в школі: Женя хворіє, мені шкода її. У неї часті ангіни, вони зовсім її замучили. Власне, я питаю це майже щодня. По-перше, я дуже скучаю без неї, по-друге, мені треба її якось розважити, бо вона нудьгує, сидячи постійно вдома. Я щодня ставлю одні й ті ж самі питання, і щоразу чую сумний Женін голос: «Та нічого...» Голос щодня сумний, і мене це непокоїть. Вона вже скоро має одужати, але оця нудьга й сум у голосі... Іноді мені здається, що вона б вже сто разів одужала, коли б так не сумувала через свою вимушену відірваність від нашого шкільного життя... Так я думаю завжди після завершення нашої розмови. «Як твої справи? Що робиш?» — питаю я Женю. І раптом... чую у слухавці щасливий голос сповненої сил й енергії людини. Я аж на стільці підстрибнула від щастя — нарешті Женя повеселішала. «Малюю!» — відповідає вона мені. Я трошки дивуюся — відколи це малювання так сильно її захоплює, але одразу ж і радію — хоч щось її розвеселило, байдуже, що саме. «Та ні, ти, мабуть, не зрозуміла, — продовжує говорити Женя, — я на вікні малюю. Уявляєш? Просто на склі, на великому вікні, що в моїй кімнаті. Беру і аквареллю малюю! От!» Коли я уявила собі усю цю картину, мій настрій сам собою поліпшився. Але малювати просто на вікні... Усе це якось дивно, тому я розпитую подробиці, Женя зі сміхом розповідає мені: «Розумієш, я тут впала духом цими днями. Ну, ця ангіна... Мені вже нічого не хочеться, бо біль у горлі заважає, та й ліки набридли, і за вами сумую. Ти й так розумієш. Мама моя дуже переживає. Не тільки через хворобу, а й через мій настрій. Вона каже, що радість лікує всі хвороби, а ще постійно зітхає і питає, чого мені хочеться. А мені щось нічого не хочеться, хіба що до друзів швидше, але я ж розумію, що не можна до одужання... А сьогодні мама — вона вже зовсім змучилась дивитися на мою нудьгу й поганий настрій — заходить до кімнати, дає мені нові фарби й каже: «Спробуй малювати», а я їй: «Та ну, не хочеться », а вона тоді й пояснює, що малюватимемо не на папері, а просто на вікні. Вона мені дозволяє: я можу хоч усе вікно розмалювати — акварель розчиняється у воді, то як набридне, все легко відмиється. А мені не так малювати хотілося, скільки вразила сама ідея. Ну, і такий масштаб робіт... Ну, ти розумієш», — завершує щаслива Женя. Я захоплююсь фантазією її мами й щиро радію, що Женя нарешті одужала — від ангіни вона ще не зовсім, одужала, а от від дурного настрою — повністю, а це не менш важливе. Женя розповідає, що малює море і набережну, чайок малює, а ще кораблі, сміється, каже, що чайки більші за кораблі виходять, а ще риби такі з води вистрибують, ще більші за чайок, — і знов сміється. Я сміюся разом із нею, сповнююсь її захватом і радістю. Нарешті! Я невимовно за неї рада. Це просто диво якесь. І дива тривають — вже за кілька днів я зустрічаю усміхнену подругу в школі перед першим уроком: терапія мистецтвом і гарними емоціями за рецептом її матусі таки подіяла! Після уроків ми не можемо наговоритися і заходимо до неї в гості. Женя показує мені вікно. «Шедевр!» — кажу я цілком щиро. Насправді вийшло дуже добре... «Хай ще кілька днів побуде, а потім я змию, — червоніє через мою похвалу подруга й додає, — можемо щось удвох намалювати, мама дозволить».

Чудово, коли дорослі вміють лишатися трішки дітьми. Чудово, коли є контакт і розуміння між батьками й дітьми. Я про це думаю щоразу, коли спілкуюся зі своєю подругою: у неї чудова родина. А ще завдяки їй я зрозуміла, що для того, щоб принести близьким радість і влаштувати свято, треба зовсім мало: велике бажання й трішки фантазії.