Мій власний експеримент за назвою «Посмішка» (твір-оповідання із власного досвіду)

Останнім часом життя так стрімко рухається: я знайомлюся з новими людьми, спілкуюся з ровесниками та вчителями, я усвідомлюю нові істини — не тільки в галузі знань, а й життєві істини... Можливо, через мій вік, а можливо, через цей пришвидшений темп життя я став більше замислюватися над «механізмами» людського спілкування. Написавши слово «механізми» у попередньому реченні, я спочатку взяв його в лапки, а потім вирішив навіть його закреслити: на жаль, людські взаємини не підвладні жодним механізмам і, як я часто переконуюсь на власному досвіді, належать скоріше до сфери мистецтва, ніж закономірностей та розрахунків.

Я маю безліч спостережень і безліч ідей щодо власної поведінки, норм та правил взаємодії з іншими, принципів та філософії спілкування. Але я не можу сказати, що дуже прогресую у цьому мистецтві. Ні, я не прагну стати вмілим маніпулятором — збагнути якісь «правила» й впливати на людей — я лише хочу, щоб людям було легше зі мною контактувати, комфортніше, а мені — легше з іншими. Часто я стикався з незрозумілими для мене ситуаціями: наприклад, я кажу щось із доброзичливістю, а люди бачать в моїх словах сарказм, або я просто серйозний, а хтось думає, що я сумний та незадоволений.

Мені подумалось, що спілкування — це не тільки обмін інформацією, але й обмін знаками. Знаки ці ховаються у несловесних елементах — міміці, жестах, інтонації. Це так, ніби ти загортаєш емоцію у пакунок та надсилаєш його поштою, а там отримують і розгортають, розкодовують. І часто ці «кодування» працюють неправильно.

Зрештою, я вирішив перейти від теорії до практики. І провів свій власний експеримент під кодовою назвою «Посмішка». Негативу в нашому житті вистачає, чи не так? Тому я і зважився на цей експеримент. Спочатку я починав свій день з посмішки. Прокинувшись, я думав, що гарного я можу сьогодні зробити, чого я досяг учора — і посміхався собі та світові, міркуючи про те, скільки навколо можливостей і скільки потенціалу в мені самому. Нехай я не досяг вершин, але я розвиваюсь. Хіба це не привід посміхнутися собі? Зізнаюся, я кепкував із себе перші кілька днів: оце ранкове налаштовування себе на оптимізм, посмішка самому собі здавалася мені досить безглуздим прийомом, але ж я вирішив проводити «дослідження», то його треба закінчити. За кілька днів я звик виконувати новий ранковий ритуал як частину гігієнічних заходів — посмішка зранку стала звичною і непомітною. Але за півтора-два тижні я раптом усвідомив, що моє життя певним загадковим чином змінилося. Я став легше реагувати на негаразди. Помітив ці зміни я лише тоді, коли мені про них сказала стороння людина — один мій шкільний приятель. У нього сталася прикрість, і в розмові він помітив, що я тепер великий оптиміст, а мої поради дуже допомагають йому. Я здивувався: ми знайомі давно, і я раніше ніколи не був оптимістом, допомогти конструктивною порадою я можу, от підбадьорити — для мене завжди було проблемою, бо я бачу більше мінусів і підводних каменів, ніж плюсів, про що й повідомлю. Точніше, бачив і повідомляв раніше! Мій нехитрий експеримент таки дав плоди: проаналізувавши останні тижні, я зрозумів, що моє сприйняття світу змінилося. Ні, проблеми і обставини нікуди не поділися, але я став стриманішим, впевненішим у майбутньому, навіть добрішим. Я зрозумів, що з таким підходом до життя легше долати труднощі: з одного боку, треба аналізувати ситуацію й приймати рішення, і емоції тут ні до чого — так казав мені мій розум, але аналізувати з позитивним настроєм, діяти з переконанням у власній силі, з посмішкою — набагато ефективніше — так казав мені експеримент.

Тоді я вирішив продовжити своє дослідження — і став більше посміхатися людям: мій приватний аутотренінг вийшов за межі кімнати. Звісно, я не був нещирим: якщо мені було погано або я був незадоволений, я не змушував себе висловлювати фальшиву радість. Але в нейтральних ситуаціях нагадував собі, що посмішка дарує світло і тепло людям — то чому б не подарувати їх. Посміхаючись друзям, родичам, навіть просто продавцям, я відчув, що можу поліпшувати людям настрій. Виявляється, твій стан легко переймають інші. Варто посміхнутись втомленій людині — в магазині, в школі, в транспорті, — і їй стає легше.

Мій експеримент «Посмішка» закінчився раптово. Одного дня я зрозумів, що експеримент наразі скінчено. Не тому, що він дав негативні результати, а тому, що перетворився на стиль життя, на стиль спілкування. Я радію, коли знайомі зауважують у мені силу духу й вміння поліпшувати настрій, радію, коли мої власні налаштування на перемогу допомагають мені легше переносити складні ситуації, братися з ентузіазмом до подолання нових випробувань. Радію, коли близькі відгукуються на мою теплоту і посміхаються у відповідь чи кажуть добрі слова. Я просто радію. Радію життю і спілкуванню з людьми. Це велике щастя. Посміхніться — і ви відчуєте, що світ стає світлішим, а ваші емоції повертаються до вас: на