Любов як спасіння (за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Дивовижною й захоплюючою видалася мені повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Попри всі жанрові ознаки — це чарівна, страшна, прекрасна казка про величне кохання. Як у казці, тут тісно переплетена реальність і те, що поза нею. Оголення міфологічних основ гуцульського світогляду, відтворення давніх легенд допомагають письменнику заглибитись у психологію окремих героїв та гуцулів у цілому. При цьому характери персонажів реалістичні, типові.

Гуцули — досить маленька українська народність, але має вона яскраво виражену індивідуальність. Свого часу їхні звичаї шокували письменника — вони були майже не схожі на ті, що побутують у низинах. Але важливо, що в кожному з них була мудрість віків, кожен з них можна було раціонально пояснити, якщо прийняти на віру напів'язичницькі вірування гуцулів. Через ці вірування, через ці звичаї тіні забутих предків промовляли до нащадків. Отже, не такі вони вже й забуті були...

Коцюбинський грає на струнах людського серця темами, що стоять над будь-яким розділенням на нації та раси. Кохати до самозабуття, кохати самовіддано, незважаючи на кордони, виставлені між закоханими побутом та суспільними нормами. Кохати навіть після смерті... Адже й тіні предків, тисяч таких марічок та Іванів живуть у пам'яті поколінь завдяки своєму вічному коханню.

А ось іще один бік діяльності забутих предків: ніхто вже не пам'ятає, з чого розпочалася вендета Палійчуків та Гутенюків і хто в ній винен, а люди гинуть і навіть не знають навіщо. Стосунки Марічки й Івана на тлі кривавої боротьби їхніх родів нагадують давно всім відомий шекспірівський сюжет. Але цим схожість і обмежується. Ворожнеча Палійчуків та Гутенюків, внісши свою лепту — познайомивши хлопчика й дівчинку, — назавжди відходить на другий план: герої впевнені, що вендета їх не розлучить. Щоправда, закохані, щоб одружитись, за звичаєм мають отримати благословення батьків. Але вирішення цієї проблеми ще далеко в майбутньому... У драмі ж Шекспіра вендета стоїть на першому місці.

На відміну від англійського драматурга, Коцюбинський головну увагу приділяє розгортанню почуття Івана й Марічки. «Ромео та Джульєтті» далеко до такого психологізму, та й характер стосунків у п'єсі дещо інший. Я не хочу сказати, що твір Шекспіра поступається повісті українського письменника, зовсім ні. Просто кожен із цих творів має бути оцінений за шкалою своєї епохи.

Любов Ромео та Джульєтти зародилася раптово, палко та існувала зовсім недовго, бо існувала під постійним тиском з боку родин. Закоханим доводилося долати величезний опір — і тим більше цінувати своє почуття, засліплюватись ним. Важко сказати, чим би все завершилося, якби задум із фальшивим отруєнням Джульєтти скінчився щасливим примиренням родів Монтеккі й Капулетті та весіллям. Можливо, жили б довго й щасливо. А може, якби скінчилась постійна боротьба — і обидва охололи б одне до одного. Бо як часто палке, пристрасне кохання завершується саме так — холодом, ворожнечею, ненавистю...

А в повісті Коцюбинського все зовсім по-іншому: Марічка та Іван зростали поряд довгі роки, прислухалися одне до одного; вони настільки зблизилися, що немовби зрослись духовно. Взаємопроникли, як інь та янь, довершено доповнювали одне одного... Заграє Іван на флоярі — Марічка підхопить співанку, яку чи всотала з молоком матері, чи вивільнила з глибин пам'яті поколінь.

І, пасучи вівці на полонині, Іван ніби чує її голос, пісеньки, що вона обіцяла розсіяти по горах... «Ізгадай мені, мій миленький, / Два рази на днину, / А я тебе ізгадаю / Сім раз на годину». І справді не зрозуміло, чи то Іван приніс із собою згадку про кохану, чи дійсно то гори промовляють до нього. І навіть схиляюся більше до останнього, бо як ще пояснити жалібний Марічкин крик: «Іва-а!», який Іван чує наприкінці літа на полонині?

Що це, що це стисло його серце? З якої причини він зажурився? Адже Марічка там, унизу, в безпеці чекає на нього. Але якесь таємниче чуття підказує йому, що це вже перестало бути правдою...

Загибель коханої ламає Івана психологічно. Дружба, взаємопроникна любов — усе, що він мав, спливло за водою Черемошу. Тепер душевний спокій, рівновага повернеться до Івана лише наприкінці його життя. Він повернеться зі свого добровільного вигнання, почне ґаздувати. Прийме в хату ґаздиню як щось потрібне, але не необхідне. Треба одружитися — так велить звичай, так велять тіні давно забутих предків. А Палагна й собі була не проти погаздувати, не потрібно їй було нічого з того, чим жив Іван, ніяких висот духу. Співанки не роїлись в її пересічній прагматичній душі. Проста селянка, яких мільйони було в Україні... Тисячі знаходили собі щастя поза родинним вогнищем.

Іван, хоч байдужий до Палагни, та все ж мусив битися з мольфаром Юрою за свою честь. Але він не здатний боротися проти магії. Іван здогадується, що коханці за допомогою чарів зводять його в могилу, і він безсилий з цим боротися. Але невідворотність смерті дивно заспокоює Івана. Це ж скоро він побачить свою Марічку! І вона, викликана чи то його думками та мріями, чи силою мольфара, нарешті приходить по нього.

Іван з дитинства