Любовна лірика Гафіза

Гафіз — один із найтаємничіших поетів Сходу. У мусульманських оселях збірки його віршів здавна зберігалися поряд із Кораном і використовувалися іранцями для ворожіння: людина формулювала питання, навмання розкривала збірку і читала якийсь рядочок. І відбувалося диво — рядочок мав якусь ніби зашифровану відповідь на задумане запитання.

Для багатьох людей твори Гафіза сповнені таємних чудес, адже кажуть, і сам поет отримав свій чудовий талант від таємничих сил. Образи віршів Гафіза наповнені багатозначним алегоричним змістом, а в кожному рядочку творів про любов — величезне захоплення коханою.

Кожен вірш Гафіза про кохання наповнений епітетами і метафорами: зранене серце, найчистіша перлина, ангельське коло, мелодії весняні, соловей зайшовся в щебетанні. Це робить твори яскравими, барвистими, незабутніми.

Поет називає свою кохану найчистішою перлиною, її образ милий, гарний. Закохане серце героя зранене любов'ю, але він відчуває себе царем, бо кохання підносить його до небесних висот. Ліричний герой творів Гафіза має тонку, чутливу душу. Він цінує свої почуття, і ту, кого кохає. Думки закоханого світлі, прозорі і чисті. Та за всім цим відчувається, що його кохана абсолютно реальна. Це не той суворий, але нереальний образ Чарівної Дами, культ якої був у провансальських трубадурів. Кохана у творах Гафіза тут, поряд. Її образ «не стирається з очей», він у серці ліричного героя, в затишному місці, яке «неприступне для людей». Його серце — це «скинія святині: для любові тихий храм». Очі закоханого — це дзеркало, у якому любо відбивається образ реальної, а не придуманої коханої. Закоханий герой здатен забути «і сьогоднішнє, й тогосвітнє життя», його почуття — це солодке, давно очікуване ярмо, в яке він хилиться з радістю. Він не зважується ступити на поріг освяченого любов'ю дому коханої. Вхід туди заборонений навіть легенькому вітерцеві Зефіру, який «побожно йде назад» «від дверей палати», де спочиває кохана, один погляд якої здатен перетворити душу героя на скарбницю щастя і затишне місце, в якому сховається від чужих заздрісних очей любий образ.

«З мого пораненого серця твої уста пили доволі», — зізнається ліричний герой. Він ображений недовірою коханої і просить її: «Коли ти щирості не віриш, то перевір мене, благаю!» Його почуття — це щире золото, яке дуже легко відрізнити «від камінця, що скніє долі». Поет просить поставити пробу на його серце, а якщо ні, — то хоча б побути з ним «іще день-два в земному долі».

Усе навколо закоханого ліричного героя набуває якогось таємничого змісту. Він спустився на світанні в сад і раптом завмер, почувши чудові звуки. Це «соловей зайшовся в щебетанні», «Ронив, ридаючи, мелодії весняні» троянді, в яку був закоханий. «Він співає їй, незрадний у коханні», а прекрасна квітка приховує серед зелених листочків гострі колючки, немов захищаючись від сили його почуттів. Та троянди стають ще більш жадані від того, що більше ран від них.

У кожному ліричному творі Гафіз ніби попереджає, що справжнє щастя — це лише мить одна, хмаринка, яка пролетить над головою і розтане, а тому не можна пропустити хвилину, коли вона поряд.

Коли читаєш ліричні вірші поета, то здається, що з кожної його пісні б'є стулений і чистий струмінь справжніх, непридуманих почуттів. Кохання може бути не розділеним, але воно робить наші душі чистими, думки прозорими. Це почуття розкриває перед серцем, яке вміє любити, усю красу світу, робить людину здатною цінувати кожну мить життя.