«Любов до батьків - основа всіх чеснот» (Цицерон). Твір-роздум

Любов до батьків — це те, що не треба виховувати і чого не треба вчити. Бо це в нашій крові, всотане, як не банально звучить, з молоком матері. Це за логікою... А от на практиці часто дітей доводиться багато вчити нормального поводження з батьками, поваги й елементарної ввічливості та вдячності. Навіть дивно.

Любов до батьків — це не набута риса, це щось власне твоє, внутрішнє, що настільки природне і глибинне, що годі вигадати щось природніше. Я із задоволенням пояснив би, чому деякі підлітки так нечемно поводяться з батьками, звідки береться ця агресія та невдячність, але я не можу цього зробити. Для мене це якесь незбагненне відхилення, насправді непояснюване та незрозуміле.

«Любов до батьків — основа всіх чеснот» — цей вислів приписують античному філософові Цицерону. Мені подобається цей афоризм, і я навіть не знаю, як ще його прокоментувати, окрім як на сто відсотків погодитися. Любов до батьків — це не тільки основа чеснот та успіху, це основа життя в гармонії із собою, зі своїм родом та родиною, в гармонії зі світом. Навіть більше: любов до батьків — це умова внутрішнього ладу, внутрішньої рівноваги та правильного розуміння життя.

Я десь читав фразу якогось сучасного психолога: «Діти, можливо, бувають уважніші, багатші чи терплячіші батьки. Але у вас ніколи не буде інших, відмінних від тих, що дані вам Богом. Батьки, можливо, бувають слухняніші та розумніші діти. Але у вас ніколи не буде інших, відмінних від тих, що дані вам Богом. То чому ж ви одне одного не цінуєте?!» Ця фраза так вразила мене, що в мене аж сльози мимоволі накотилися. Власне, це ж правда. Своїх батьків варто любити хоча б за те, що вони єдині й інших ніколи не буде і не може бути, за те, що вони подарувати життя й піклуватися про нас з вами як могли.

Мені є за що пишатися своїми батьками. Я часто помічаю у їхній поведінці риси, до яких мені ще далеко. Мої батьки набагато мудріші за мене, що й не дивно, але вони також і набагато терплячіші, стриманіші, добріші. Іноді я вже роздратувався, розлютився, а мамі вистачає терпіння пояснити мені щось спокійно, з любов'ю та розумінням в очах. Як мені буває потім соромно за мій неконтрольований гнів! Як мені взагалі буває соромно, коли я якоюсь необачною витівкою засмучую батька! Адже він мріє бачити мене серйозним і розважливим, та й я сам хочу таким бути!

Кажуть, ідеальна дитина — це та, що засмучує батьків тільки своєю хворобою і нічим іншим. Мені дуже далеко до того, щоб бути ідеальним. Зрештою, всі ми люди й нам далеко до досконалості. Проте я усвідомлюю свої помилки і часто мені вдається їх не повторювати. Я намагаюся вчитися ввічливості та поваги, стриманості та доброти. Я сподіваюся, що в мене все вийде і мої мама з татом зможуть мною пишатися ще більше.

Я написав такий довгий твір, але не сказав головного і єдино важливого стосовно своїх батьків — я дуже і дуже їх люблю!