Льонін друг - Сріблястий Лінь (за мотивами оповідання В. Близнеця «Звук павутинки»)

Школяр Льонька живе в старовинному українському селі з поетичною назвою Квітневе. Хатини потопають у вишневих садках. Поряд із парканами цвітуть традиційні рожі, чорнобривці, а восени — хризантеми та жоржини. Виспівують пташки, кричать зранку півні, а надвечір лунають жаб'ячі голоси з невеличкого ставка.

Льонька з матір'ю живе у хаті, стіни якої обмазані глиною. Під час сильної зливи покрівля тече, і краплі падають в оцинкований таз, який мати поставила у кутку. Льонька подружився з цими краплями. Щоразу, коли йде дощ, йому здається, що це знайомі краплі, ті, що були при попередньому дощі, його друзі, вони з'явилися, щоб скрасити самотність хлопця. На жаль, не знає Льонька нотної грамоти, а то б він записав цю чарівну музику, яку народжують дощові крапельки.

А ще серед друзів у Льоньки — сонячний зайчик. Він проникає у хату крізь отвір у віконній рамі. Це — Стрибунець, він такий жвавий, кумедний, іноді стрімко намагається зникнути. Льонька пошепки розмовляє з ним, так, як розмовляє із дзвінкими краплями дощу в куточку хатини під час негоди. Льончині друзі — два вишневих деревця, що мати торік посадила коло хвіртки. Він тоді хворів, але така подія не могла статися без нього, і він, кахикаючи, тепло одягнутий, допомагав матері. Льонька обережно обкопує їх, білить стовбури, щоранку вітає їх, а ввечері бажає гарного відпочинку.

Є у Льоньки за околицею заповітне місце. Це берег ставка. Нещодавно у нього там з'явився ще один друг. А було все так.

Одного разу Льонька, впоравшись із домашнім хазяйством, прибіг сюди, як завжди, усівся на березі і став спостерігати за водяними павучками, що плавати на поверхні води майже біля Льончиних ніг.

— Добрий день, Льоню! — неначе почув він.

— Вітаю вас, — відповів хлопчик. — А ви хто?

— Я Сріблястий Лінь.

— Але я вас не бачу. Вийдіть до мене, будь ласка.

— Я поруч із тобою. Ти ж дивишся на мене. Поглянь пильніше на крону верби. Бачиш?

— А, не полиски від води, які біжать по гілках і листі, вітаються зі мною.

— Я один із полисків, які привіталися з тобою. Он, бачиш, віддалік світлова пляма, найяскравіша? Це я і є. А всі інші — мої брати. Ми спостерігаємо за тобою щоразу, коли ти приходиш сюди. Ми з братами полюбляємо мандрувати гілками верби. Милуємося метеликами, блакитними бабками, що літають над водою, птахами. Іноді підслухаємо, про що вони розповідають.

— А скажіть, Сріблястий Лінь, хто дав вам таке чудове ім'я?

— Так мене назвав дятел. Він любить прилітати на вербу і сідає іноді туди, де я відпочиваю. Щоправда, зі мною трапляються і неприємності. Це відбувається, коли хмаринка закриває сонечко. Я миттю зникаю, сам не знаю куди.

— А взимку, коли ставок покривається льодом? — запитав Льонька. — Де тоді ви мешкаєте?

— Мені здається, я відлітаю разом із птахами.

— Хотілося б доторкнутися до вас, Сріблястий Ліню, але ви так високо.

— Я спущуся до тебе. Підійди ближче і витягни руку, я присяду на твоїй долоні. Відчуваєш моє тепло?

— Який ти лагідний. Можна я прийду завтра?

— До побачення, Льоню, завтра я чекатиму на тебе і розповім дещо цікаве.