Комічне у творі А. П. Чехова «Хамелеон»

У Південній Європі, а також в Азії та Африці мешкають хамелеони — ящірки, здатні змінювати колір шкіри. Таким чином вони маскуються, стаючи немовби частиною навколишнього середовища. Роблять вони це, щоб сховатися від хижаків або, якщо полюють, від здобичі. Треба ж якось виживати!

Визначним талантом до пристосування нерідко можуть похизуватися й люди... Можуть, але чомусь не хизуються. Навіщо ним хизуватися, коли усім і так зрозуміло, що він є? Великі здібності заховані в глибинах людського серця, та іноді вони виходять на поверхню таким собі фонтаном.

Так сталося одного разу з поліцейським наглядачем Очумєловим, людиною надзвичайно гнучкою (його б в олімпійську збірну...) За декілька хвилин скандалу навколо генеральського собаки він «змінив забарвлення» шість разів! То вимагав негайно знищити собаку, «чого він кусається, скажений чи що?», то — «собака — ніжна тварина», «він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати»...

Сатира оповідання Чехова зосереджена не тільки в образі ящіркоподібного чиновника. Тут кожен герой комічний на свій лад. От, наприклад, Хрюкін, золотар. Назву професії можна трактувати двояко, це додає перчику до сприйняття образу в цілому. Та й прізвище в нього промовисте (як і в Очумєлова). Хрюкін зосереджує в собі чимало моральних вад, його поняття про життєві цінності покручені, можливо, самим життям. Якщо в людях цінується те, що в них «брат у жандармах» чи грошей кури не клюють, то якими бути тим людям?

Власне, мене це оповідання зачепило саме тим, що аж занадто легко впізнаєш у героях риси знайомих людей, а іноді — і свої. Хто з нас не хамелеонив душею хоч раз за життя — щоб приховати провину чи підлеститися до старших? Можливо, такі вчинки не дають нам спокою. І добре, що не дають — гірше було б, якби ми їх просто не пам'ятали... Добре, що наша совість ще не вбита відмовками на зразок «так усі роблять і їм нічого, байдуже». Лікарі вважають за поганий знак, коли тяжко поранена людина вже не відчуває болю. Це свідчить про те, що вона на порозі смерті.

В оповіданні Чехова ми не знайдемо жодного позитивного характеру, тобто жодного, більш-менш симпатичного авторові (окрім, може, цуцика). У кожному обличчі впізнаємо риси, знайомі нам із реального життя. Звичайно, ці риси гумористично перебільшені, але їхня життєвість не викликає сумнівів, і в цьому сила літератури. Щоправда, у таких Очумєлових та Хрюкіних рідко коли руки доходять до томика Чехова. Хіба що пил витерти... Література їм не потрібна, і в цьому велика трагедія, бо написана вона саме для них.