Княжна Варвара Рєпніна - найвідданіший друг Тараса Шевченка

Подорожуючи Україною, в середині жовтня 1843 року Шевченко приїхав до Яготина, щоб написати копії з портрета князя Миколи Рєпніна. Старі князі мали жонатого сина Василя й дочку Варвару, якій тоді було тридцять п'ять років. Княжна була незаміжня, бо свого часу мати не дозволила їй побратися з молодшим братом поета Баратинського, ад'ютантом князя Рєпніна. Це нещасливе кохання стало незагойною раною в серці княжни Рєпніної і зробило її сентиментальною. Зламане особисте життя її було безрадісне, розраду княжна знаходила в містичній літературі; якою тоді зачитувалося багато людей.

Ще до зустрічі із Шевченком княжна Варвара чула про поета багато цікавого, знала про його безрадісне дитинство і юність. Коли князь Василь познайомив сестру з Шевченком, він видався княжні простою людиною і одразу зробився в домі Рєпніних своїм, одним із тих, кого приємно бачити й чути.

Стара княгиня Рєпніна хворіла на очі. Гордовита і владна онучка гетьмана Кирила Розумовського радо приймала гостей, але воліла більше перебувати у своїх покоях. Старий князь, чоловік глибоко освічений, розумний і привітний, теж більше проводив час у своєму кабінеті. Душею старого гетьманського дому була княжна Варвара, яка ненавиділа кріпацтво і намагалася допомогти всім убогим і нещасним.

Зустріч із Шевченком вирвала княжну Рєпніну з одноманітного життя. Поет був середнього зросту, але міцної статури. Широкі плечі й легка сутулість надавали його постаті особливого характеру. Звичайне, на перший погляд, обличчя чарувало співрозмовників, а виразні сірі очі підкорювали людей дивною добрістю і незвичайним розумом.

Настав час, коли княжна сказала собі, що Шевченко — «вибранець її серця». Вона зізнавалася в автобіографічній повісті, що «коли б бачила з його боку любов, то, може, відповіла б йому й пристрастю». Характеризуючи Шевченка, княжна писала, що він «був поет у всій широчині цього слова: віршами своїми він покоряв усіх, він витискав із очей своїх слухачів сльози ніжності і співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї ліри, захоплюючи всіх; він притягав до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, робився він чарівливий; музичний голос його переливав у серце слухачів усі глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Він був обдарований більше, ніж талантом, — йому даний був геній, і чутлива й добра душа його настроювала його ліру на високе й святе».

Княжна Варвара покохала Шевченка і не змогла вберегти таємницю. Стара княгиня, дізнавшись про почуття дочки, суворо вичитала її, але княжна зауважила, що колись мати зруйнувала її щастя, а тепер вона, маючи тридцять п'ять років, може розпоряджатися власним життям сама.

Звичайно, Шевченко розумів почуття княжни, але він не кохав її. І не різниця у віці в п'ять років чи в соціальному стані була причиною цього. Він глибоко поважав княжну як сестру і близьку по духу людину, але серцю не накажеш — поет не кохав княжну.

Прощаючись, вони домовилися залишатися друзями, і, їдучи з Яготина, Шевченко знав, що покидає тут справжнього друга, який не зрадить його у найтяжчі хвилини життя.