Камінний хрест як символ пам'яті й любові до рідної землі

Існує багато причин того, що люди грають у шахи впродовж декількох тисячоліть і все ще знаходять інтерес у цій грі. Шахи мають глибоку філософію і ховають у собі багато загадок. Але чим іще приваблюють шахи людей? Чи не тим, що кожна шахова партія — це невеличка модель реального життя? Неможливо розв'язати задачу з умовою «білі починають партію та виграють». Неможливо передбачити розвиток усіх варіантів, майже неможливо уникнути помилок. Досвід приходить лиш через багато-багато партій. Ось тільки коли живеш справжнім життям, то не знаєш, чи буде наступна партія, чи ні. А супротивник наш невідомий та сильний, він апріорі сильніший за нас.

Кожен хід на шаховій дошці, кожен крок, що ми робимо в житті, неминуче відбивається на нашому майбутньому. Часто так буває: щоб прийняти нове рішення, яке обіцяє нам багато чого доброго, ми мусимо відмовитись від того, що в нас вже є. І не так вже й рідко ми жертвуємо стабільністю та спокоєм заради мрії, жаги до чогось більшого. А ця мрія не завжди виправдовується. Вона може несподівано перетворитися на пшик. І ми залишаємось, за влучним виразом російського поета, «біля розбитого корита».

Але буває ще в шахах така позиція, що називається цугцванг: який би хід не зробив гравець, він неминуче підставить суперникові фігуру чи взагалі зазнає поразки. І, мені здається, щось є від цугцвангу в долі родини Івана Дідуха, яка від безнадійної бідності змушена емігрувати в іншу півкулю. А це все одно що смерть. Чому люди бояться смерті? Пам'ятаєте Гамлета? Люди не стільки бояться самої смерті, як безвісті, в яку мають відійти. І ці нещасні селяни залишають по собі хрест-якір як символ пам'яті про себе та свою недолю тут, на рідній землі.

Сини прагнуть до Канади, напевне, вони зможуть там зіп'ястися на ноги, стати своїми, завести сім'ї... Але їхні старі батьки, звиклі до праці тяжкої та майже безрезультатної, але праці на рідній землі, завжди почуватимуться чужими за океаном. Вони завжди житимуть тут, у рідному селі, під покровом камінного хреста.

То навіщо ж їм їхати? Старий Іван, здається, зрісся зі своїм родинним шматком землі. Він навіть зовні став нагадувати той глинистий пагорб, під яким поховав своє здоров'я, молодість, а от тепер ховає й життя. Як і той пагорб, Іван старий та безсилий, у чому тільки душа тримається. І відірвати його від його землі означало б розкраяти навпіл єдине ціле, єдину істоту. До того ж Іван справляє враження чоловіка, дуже прив'язаного до традицій — навіть за столом не їв, бо так звик замолоду. Що ж станеться з ним після відплиття у незнайомий край!

Чи не можна було піти іншим шляхом: старим залишитись та доживати віку на рідній Галичині, молодим поїхати? Адже жили не так вже й бідно, були не останніми ґаздами на селі. Але майже в кожній шаховій партії настає вирішальний момент, коли ризиковий гравець може провести чи не провести комбінацію на виграш. І задля цієї комбінації він мусить зосередити, зібрати усі свої сили в одному прагненні до перемоги. Тому Дідухи розпродають усе своє тяжкою працею зароблене господарство. Та й як же можна розривати сім'ю! До того ж, вочевидь, їхати не хотів лише Іван, а дружина його радо сприйняла ідею жити в Канаді. Усе краще, ніж отут, під цим пагорбом доживати бідняцького віку.

Головна дія новели нагадує поховальний ритуал. Щось підказує нам, читачам, що комбінація не вдасться. Ідея від'їзду до «Гамерики» здається безглуздою, ірраціональною. На пагорбі, як на велетенській могилі, Іван встановлює хрест із каменю, з вибитими на ньому іменами — своїм та жінчиним (імена синів він не вибив!). Пагорб із хрестом — то могила усієї селянської бідноти, усіх людей, яким немає куди подітися, бо земля не може витримати стільки людей та стільки людського горя.

Далі за сюжетом новели — обряд прощання. Він дуже яскраво нагадав мені поховальний ритуал, зображений Михайлом Коцюбинським у «Тінях забутих предків». Ось тільки в Коцюбинського гуцули справляють помини по справжньому мерцеві, а в новелі Стефаника люди плачуть над живими...

Спочатку Іван сповідується перед усім селом, згадуючи молодість. Нарікає жінці та синам, що вони його, старого та «дрихлавого», тягнуть у могилу (так могла б нарікати душа померлої людини тим, хто її скривдив). Звісно, однаково помирати, але пригнічує та обурює вимога синів: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватися». Здається мені, Іванові й у Канаді доведеться добряче спину гнути задля діточок, молодих і сильних. Чому ж Іван мусить їхати, змінювати гірке на ще гірше? Чому він мусить помирати у нерідній країні? Але повернуся ще раз до образу Хреста. Так, хрест символізує могилу, смерть... І чомусь забули сказати, що водночас Хрест —

це символ пам'яті та поваги. І ще — символ загальнолюдської жертовної любові-всепрощення.

Іван не може покинути родину. У