Зображення духовної краси й морального убозтва в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Віктор Гюго вважав, що все у світі складається з протилежних явищ. Письменник має їх знаходити і відтворювати як контрастні протилежності. У романі «Собор Паризької Богоматері» на різкому контрасті між внутрішньою та зовнішньою красою змальовано образи Феба де Шатопера та Квазімодо.

Феб де Шатопер — ротмістр кавалерійської варти. Його ім'я в перекладі з латинської означає «сонце». І справді, він мав напрочуд гарну зовнішність. Бравий офіцер дуже подобався жінкам, хоча й мав, солдафонські замашки, незважаючи на своє доволі знатне походження. Йому подобатися шинки й усе, що з ними пов'язане. «Він почувався невимушено лише там, де чулася лайка, відпускалися казармені люб'язності, де красуні були приступні й успіх давався легко».

Врятувавши під час нічного обходу Есмеральду від переслідувань Квазімодо, Феб на деякий час захопився дівчиною, її незвичайною красою. Проте для легковажного офіцера його стосунки з юною циганкою були лише черговою любовною пригодою, яка на деякий час розвіяла його нудьгу. Знаючи, що Есмеральду засуджено до страти за те, що вона начебто вбила Феба, ротмістр навіть не подумав звернутися до суду і зняти з неї це страшне звинувачення. Він навіть знехтував проханням Есмеральди, переданим через Квазімодо, прийти до неї хоч на хвилиночку, аби вона йому розповіла правду про той злощасний удар кинджалом, що приписати тій, яка б віддала за нього тисячу життів. Та Феб не хотів навіть чути про Есмеральду, якій нещодавно клявся в коханні. Він був зайнятий майбутнім одруженням з Фльорделіс, «гарненькою дівчиною з чарівним посагом», хоча й не відчував до неї трепетного кохання, бо «весь свій любовний запал розтратив у притонах». Отож, сяйво Феба було фальшивим.

Повною протилежністю Фебу де Шатоперу був дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо. Католики так називають першу після Великодня неділю. «Квазімодо» в перекладі з латинської означає «ніби», «майже». Саме цього дня біля собору знайшлася жива істота, яку важко було назвати людською дитиною. На нещасне створіння зглянувся тоді ще молодий священик Клод Фролло. Він узяв матюка собі за сина і назвав його Квазімодо, чи то на згадку про той день, коли він знайшов його, чи то бажаючи цим ім'ям висловити недосконалість маленького створіння. Дійсно, «Квазімодо, одноокий, горбатий, клишоногий, був тільки ''ніби" подібним до людини».

До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не відчував ніякої потреби у спілкуванні з людьми, які не прощали його потворності. З появою вуличної танцівниці в житті дзвонаря його світ перевернувся, душа розквітла. Виявилося, що Квазімодо здатен на глибоке, жертовне кохання, яке спонукаю його на сміливі вчинки. Він врятував Есмеральду від шибениці, вихопивши її з рук катів, і сховав у соборі, де вона була недоторканною. Десятитисячний натовп, що зібрався на площі подивитися на страту циганки, серед якого не було жодної людини, яка б з прихильністю раніше ставилася до Квазімодо, зустрів цей подвиг потворного дзвонаря бурхливими оплесками і вигуками: «Слава! Слава!» «Хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї [Есмеральди] навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, наче мати свою дитину... Жінки сміялися й плакати, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасним». Перенісши Есмеральду до собору, Квазімодо ніжно й зворушливо піклувався про дівчину: віддав їй власну постіль, щодня приносив їжу, оберігав її спокій уночі, лежачи на голому камені поперек дверей. Проте йому не вдалося зберегти кохану. Жити в світі, де не було Есмеральди, Квазімодо не захотів. Він прийшов до склепу, куди перенесли труп Есмеральди, і там помер, обнімаючи холодне тіло своєї коханої.

Образи Феба і Квазімодо, яскраво змальовані В. Гюго, ще раз доводять, що зовнішність людини часто буває оманливою. Назвати людину красивою чи потворною можна лише за її вчинки.