Значення антитези в побудові повісті О. Кобилянської «Земля»

Світ, як відомо, складається із суперечностей. Світ є антонімічним: день та ніч, життя та смерть, свобода й неволя. На землі точиться постійна боротьба — боротьба за гроші, за місце під сонцем, за те, щоб бути першим, найшвидшим, найсильнішим... І чомусь нікому не спадає на думку, що місце під сонцем кожна людина має щодня з ранку до вечора.

Світ повісті Ольги Кобилянської, загалом реальний, має під собою напівфантастичне підґрунтя, яке надає особливого символічного змісту усьому, що відбувається на літературному просторі твору. Світ цей постійно роздвоюється, розпадається на яскраві опозиції. Окреслимо головні з них. Це протиставлення землі як головної цінності та творчої сили і «сусіднього» лісу, що уособлює собою все, що є темного, злого в героях твору. Дуже тісно з цим пов'язане протистояння двох братів з родини Федорчуків та їхніх коханих — Анни й Рахіри. Можна також зіставити Івоніку Федорчука та Григорія, батька Рахіри; Петра й Василя, Марійку й Докію... І ненароком згадаєш ідею двійництва, найбільш властиву романтизмові.

Земля становить центральний образ твору. З одного боку, це життєдайна сила, без неї селянин — фактично не селянин. З іншого — предмет заздрощів селян безземельних. Сама по собі земля не є ні дружньою, ні ворожою. Душею її наділяє селянська свідомість, виплекана у фольклорному середовищі.

І ось очевидне питання: земля «працює» на людину, чи людина — на землю? Але, мені здається, Ольга Кобилянська йде даті, зазирає глибше в людську душу. Річ не в тяжінні людини до «приватної власності», як сказали б років зо тридцять тому. Письменниця показує, як людина, зростаючи коло землі, вчиться в неї добра, справедливості, вчиться опановувати свою душу. І навпаки, людина неосвічена і при цьому не призвичаєна до роботи швидко стане на слизький шлях зла.

До світу «землі» у повісті Ольги Кобилянської належать Івоніка та Михайло, Докія, Марійка, Петро. Івоніку Федорчука взагалі можна назвати «добрим духом» своєї землі. У нього завжди найкраще збіжжя, найкращий товар. Він досяг зі своєю землею якоїсь глибинної духовної єдності, розмовляє з нею, як із живою, оберігає її. Він завжди відчуває якимсь шостим чуттям, чого земля потребує, він застосовує до неї первинну магію, без якої дощі приб'ють колосся долу чи засуха виснажить рослини.

Михайло теж органічно пов'язаний із батьківською землею. Його прощання з домівкою нагадує передсмертну агонію. Опинившись у казармі, виконуючи незвичну й брудну роботу, страждаючи від постійних принижень, він відчуває не тільки фізичний, а й душевний біль. Удома земля також потребувала його постійної уваги, але вона була справедлива з ним, завжди віддавала те, що йому належало, зароблене його щирою працею. Вдовольняти її потреби для Михайла було радістю. Казармені порядки здаються Михайлові незримими, але важкими кайданами.

Але важливо сказати, що навряд чи земля має владу над душею Михайла. Його роботу коло землі я б радше назвала співпрацею.

Ще одну людину можна віднести до табору «землі», хоч вона єдина у творі ніяк власне із землею не пов'язана. Це Анна. Сама письменниця відносить її до «сільської інтелігенції»: працюючи при панах, дівчина здобула досвід доброти, шляхетності, людської гідності.

На відміну від землі, роль якої проявляється через прагнення, мрії, вчинки героїв, ліс діє самостійно. В описах природи Ольга Кобилянська завжди характеризує ліс як живу та ворожу істоту. Ліс «чекає», «чигає», «заманює», «слідкує»... В ньому зосереджена якась невідома людям темна й дика сила. Навіть сама назва, яку селяни дали лісові — «сусідній» лісок — вказує на те, що він чужий у цьому маленькому світі.

З іншого боку, в лісі можна побачити втілення того позасвідомого, що є в людській душі. Є серед селян люди з такою самою дивною, темною, хаотичною душею, як і в цього лісу. Це Сава та Рахіра. Неважко простежити, звідки йде Савине неробство, крадіжки, неповага до батьків та їхніх цінностей. І часто він навіть не може пояснити свої вчинки, бо діє підсвідомо, без видимої логіки. Наприклад, вбиває зайців, підстрелює пташок... І любов Сави до Рахіри не можна пояснити логічно; вона ірраціональна, несвідома.

У лісі Сава почуває себе, як удома, може годинами ганятися за зайцем, ховає в лісі сліди своїх дрібних злочинів, і братовбивство сприймається як кульмінація злого торжества цього місця. Як у Михайла з землею, так у Сави з цим лісом помітно внутрішній зв'язок. Ліс ніби нашіптує йому зле, доки не «виговорить» усе і не переможе все те чисте й гарне, що ще залишилося в Савиній душі... І тоді Сава скоїть свій страшний злочин.

Думаю, на початку свого життя Сава зовсім не був таким байдужим. Щоправда, землі він не любив. Але темний бік його душі теж комусь треба було розбудити. Сава спершу був не злий, довірливий, зі слабкою волею. Тому Рахіра (яку можна вважати людським втіленням, людським проявом лісу) легко запанувала в його душі.

Івоніка Федорчук каже, що земля зрадила його, забравши сина. Але Земля не зраджує Івоніку та Марійку, вона лиш вбирає у себе страшний Савин злочин і приймає на себе очевидну причину