Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





«Захалявна книжечка» - єдина розрада в солдатській неволі

«Захалявна книжечка» - єдина розрада в солдатській неволі

Тараса Григоровича Шевченка заарештували разом з усіма братчиками Кирило-Мефодіївського товариства, але слідчим не вдалося довести вину поета. Прямих доказів не було, та в матеріалах справи були його твори. Ознайомившись із ними, царю Миколі І доповіли, що цей митець, замість того, щоб бути вічно вдячним августійшій фамілії, на гроші якої його викуплено з рабства, складав українською мовою вірші бунтівного змісту. «У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому». Крім цього, жандармське управління звинувачувало Шевченка у тому, що його люблять на Україні, шанують, прислухаються до його голосу. «З огляду на бунтівний дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців», — такими словами закінчувалася доповідь слідчих жандармського управління царю.

З огляду «на міцну будову тіла Шевченка» було вирішено віддати поета на військову службу і відправити його в далекий окремий Оренбурзький Корпус «з правом вислуги». Цар Микола І власноруч дописав: «Під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати».

Шевченка доставили в Орську фортецю, але, незважаючи на царську «найсуворішу заборону», поет відновив свою літературну працю. Він зробив мініатюрний зшиток, щоб його в разі небезпеки можна було сховати за халяву солдатського чобота. Першим твором, який Шевченко вписав у свою «Захалявну книжечку» була поема «Княжна». У заспіві до поеми поет згадує Україну, говорить про свою внутрішню потребу оповідати про те,

...що діється В нас на Україні.

Вірш «Думи мої, думи мої! Ви мої єдині!..» — це загальний вступ до нового невольничого циклу поезій. Поет кликав свої думи-пісні крилаті

Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими...

Незважаючи на сувору заборону, Шевченко не мав наміру відмовлятися від літературної творчості:

Прилітайте ж, мої любі!

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Шевченко не міг поховати в собі потреби творити:

Нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу...

Шевченко не хотів, щоб раніше написані твори пропали. За збірку «Три літа» він був спокійний, адже копії з цих творів були в руках багатьох знайомих, а ось тринадцять петербурзьких «невільничих» творів поет записав у «Захалявну книжечку». Туди з пам'яті записав створені ще на волі «Лілею», «Русалку», «Відьму». Крім «Княжни» створив і записав поеми «Іржавець», «Чернець» і «Москалева криниця».

Будні дні солдатчини були заповнені муштрою, вивченням військового статуту, а ось ночами й вихідними днями Шевченко тікав із казарми і писав:

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур'яні.

Його невільничий стан нагадував поету раннє дитинство, коли він тікав, із дому, де зла мачуха, злидні, нелюбов краяли серце малого Тараса.

Вигнання могло тривати вічно, адже у вироку не було зазначено терміну служби. Розпачливий зойк відчаю виривався у поета-вигнанця:

О, доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з цієї пустині?

Чи, може, — крий Боже! — Тут і загину?

Іноді Шевченко переживав страшні хвилини, коли здавалося, що життя минає марно:

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі...

Ці самодокори були несправедливими, адже любити й творити добро — це зміст усього попереднього життя поета.

У неділі та свята Шевченко мав змогу піти зі смердючої й галасливої казарми. Будні були нестерпними:

А понеділок?.. Друже-брате! Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи... Розіб'ють На стократ серце і надію, І те, що вимовить не вмію... І все на світі проженуть, І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть; І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу.

«Захалявна книжечка», невільнича поезія, згадки про рідну Україну були тим світом зболеної душі поета, у який він поринав і яким він відгороджувався від страшної реальності Орської фортеці і свого підневільного стану.