Духовний світ людини (твір-роздум за оповіданням С. Чернасенна «Маленький горбань»)

Який прекрасний степ у гірняцькому краї, коли настає квітень! Від зеленої трави йде чудовий аромат. У зелені трави жовтіють кульбаби. Під яскравим промінням квітневого сонечка вони самі нагадують маленькі сонечка. Просто в траві в'ють гнізда жайворонки. І ось вже турботлива мати-жайворониха міркує про майбутнє потомство. Ця дивна краса степу сусідує з поселенням шахтарів. Люди тяжкою щоденною працею добувають вугілля, але їхнє життя безрадісне, халупи убогі. І що тут дивуватися, адже події, про які йдеться в оповіданні Спиридона Черкасенка «Маленький горбань», відбуваються за часів, коли шахтарі працювати на пана. Справжньою радістю шахтарських дітей була прогулянка у степ.

У гурті дітей, які вирушили у степ, вирізнявся один хлопчик на ім'я Павлусь. Від інших він відрізнявся тим, що у нього від народження був виродливий горб. Його батько був п'яницею, може, це позначилося на фізичному стані хлопчика. Однолітки знущалися з нього, щоправда, дівчата любили з ним гратися. Він був хлопцем добрим, мав розвинуту фантазію. Павлусь знав багато казок. Деякі він чув від матері, інші самі народжувалися в його голові. Дівчата із задоволенням слухали його розповіді. Вони й були серед дітей, які вирушили у степ Верхонодн усіма задиркуватий Захарко. Він шукав у траві пташенят жайворонків і знущався з них. Павлусю до сліз було шкода пташок, але зупинити Захарка він не був спроможний.

Цього разу в гніздечку були тільки сіренькі, з ряботинням яєчка. Захарко запропонував: «А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда патичку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; якщо вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо...»

Але Павлусь не зміг погодитися з тим, що за кілька днів пташенята жайворонків, що з'являться на світ, загинуть із примхи Захарки. І тут йому спаю на думку, як їх врятувати. Він потай від хлопців почав висмикувати палички, щоб не було можливості гніздечка відшукати. Захарко побачив це і жорстоко побив Павлуся. Хлопці ледве відтягли Захарка від хлопчика. Павлусь, здавалося, не дихав. Однак за лиходійство треба відповідати, тим більше, що Павлусь. як відомо, був незвичайним хлопцем і впоратися з ним не складало великих зусиль. Та Захарко виявився справжнім боягузом. Героєм він був поряд із слабкішими, а ось із дідом Антипом він розмовляв, а колінця трусилися. Сховатися від справедливої відплати Захарку не вдаюся. Дід Антип притягнув його додому. «Ну, тепер, розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павлусем», — сказав дід і додав: «Бий, Павлусю, бий його, паршивця...»

Проте Павлусь не погодився з дідом. Він жалів не тільки беззахисних пташок, а й людей, навіть тих, хто чинить йому зло. Він умовив діда не карати хлопця. Все скінчилося тим, що Павлусь зумів захопити Захарка грою у крем'яхи. Грати вони вдома, де мато статися покарання кривдника. При цьому Павлусь сказав діду: «Захарко зовсім не сердитий... він гарний... Ми тепер часто гратимемося з ним».

Дивлячись на хлопчика, ласкаво сміялася крізь сльози тітка Явдоха, Захаркова матінка, що прийшла разом із дідом Антипом...