щоб батько Олесі не мав причини приховувати його, Антося, родовід. Щоб Олеся не мала причини цілитися в нього з гармати, труїти своє серце водночас любов'ю й ненавистю, копати рівчаки в пороховому льоху, запрошувати його на останнє побачення...
Кульмінаційна розмова Олесі й Антося розставляє всі крапки над «і». Вони обидва знають, що кохають одне одного й безмежно люблять батьківщину — кожен свою. Власне, вони нагадують мені Ромео й Джульєту. З тією лиш відмінністю, що після їхньої смерті Монтеккі й Капулетті, тобто Польща й Україна, не знаходять спільної мови.
Антось, звісно, ще хапається за соломинку — пропонує втекти і жити десь у невідомому прекрасному краю. Але й сам розуміє, що це мрія з тих, що тільки дражнять, але не здійснюються. Драма має завершитися трагедією, і Старицький майстерно виводить героїв на останню пряму, де вже немає підозр і сумнівів, тільки безмежна любов.