До чого прихилятися юним душам? (Роздуми над оповіданням Ю. Мушкетика «Суд»)

Наша сучасність багата на різні тлумачення історії. Кожна партія пропонує своє. А Україна в нас одна на всіх. Читаючи оповідання Юрія Мушкетика «Суд», починаєш розуміти, наскільки неідеальним було оте минуле, за яким усе ще ностальгує дехто зі старшого покоління.

Письменник просто, без прикрас, розповів про одну з мільйонів історій, що сталася у звичайному селі передвоєнних та повоєнних часів. Його героїня Ганна Розсоха пережила багато страшного в житті. Автор лише кількома штрихами позначає ті часи 1933 року, які ще не можна було тоді назвати голодомором. Але тоді сім'я втратила дочку. А сама вона й три сини та чоловік дивом вижили. Ганна варила кору й кукурудзяне стебло, лободу та рогоз — усе, що спромагалася знайти, аби лиш врятувати сім'ю. На єдиній фотографії, що висить у неї вдома, зображено п'ять постатей біля хати, а за ними височать ясени. Так і минули її дні на тлі отих ясенів. Тут вона раділа передвоєнним відносно добрим часам і співала з радості, що відремонтувати стару хату, впорядкувати обійстя. Вона завжди працювала багато й старанно і вдома, і в колгоспі. Скільки сили було. І от ми бачимо Ганну на лаві підсудних у суді, бо на неї подав позов голова колгоспу Устим Рукавиця за те, що не виробляє свою норму. Що ж статося, хіба ж він не знав її усе життя, не бачив, як тяжко завжди гарувала на колгосп, але тепер не в змозі: смерть на війні чоловіка й двох синів, страшний наклеп на єдиного сина, що залишився, — усе це підірвало здоров'я. Вона беззахисна тепер не тільки перед цим судом. Вона беззахисна, як мільйони людей того періоду, коли тоталітарна держава мала ні за що отаких трударів. Ганна була беззахисною саме перед державою, яка надавала право отаким нікчемам і неробам, як Устим Рукавиця та безсоромний здирник фінагент Йосип Шило, які дурили селян, обкрадали їх, забираючи обманом усе, що в кого було, аби їм самим вислужитися перед начальством. І Ганна не витримує — вмирає одразу після суду. А Рукавиця гне своє: «не положено» залишати синові хату як дачу. Та син не може продати хату. Щось заважає йому зробити це. Хай порубав голова верби й осокори навколо обійстя, та все здається синові, що то душа матері чайкою літає над «їхньою копанкою і кегиче, кегиче». І Гришко розуміє: «Хоч яким горем, якими кривдами поросло це місце, а вже ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї і прихилилися до неї своїми юними душами». Саме так вирішує автор проблему співвідношення рідної землі і державного ладу. Батьківщина — це головне, це святе, це те, до чого завжди прихилятимуться душі юних патріотів, будь-кого з молодих людей, що мають повагу до матері, батька та своєї землі.