Домашня студія звукозапису (твір-опис інтер'єру)

Мені подобається бувати в гостях у своєї однокласниці Ані. У неї простора, затишна квартира й дружна сім'я. З Анею я можу обговорювати усі свої проблеми, розповісти їй будь-що, бо вона мій справжній друг. Її старший брат досить серйозно займається музикою. Він має власний гурт, але це навіть не назвеш гуртом: вони з другом створюють різноманітну сучасну музику, найбільше захоплюються електронною або варіаціями легкого року в електронній обробці. Аня давала мені послухати їхні аудіозаписи, і багато що з того мені дуже сподобалось. Добре, що батьки Ані також підтримують захоплення сина.

Коли я була в Ані востаннє, ми зайшли в кімнату до Петра: він був удома і дозволив Ані показати мені його кімнату. Раніше я думала, що він неввічливий чи занадто замкнутий: він ніколи не дозволяє Ані запрошувати друзів до його кімнати, коли він відсутній, але ще на порозі я зрозуміла, чому.

Я ніколи не бачила такої кімнати! Усе навколо заставлене музичними інструментами й електронною технікою, потрібною для запису й зведення музичних треків. Синтезатор, електрогітара, а також дивні етнічні інструменти, яких я навіть ніколи не бачила — великі і маленькі, а ще колонки і прилади, призначення яких я не розумію — усе це заповнює кімнату Петра. Окрім речей, пов'язаних із музикою, — тільки ліжко, книжкова полиця і невеличка шафа в кутку.

Я розумію тепер, що значить жити своєю справою. Петро катається на офісному кріслі по кімнаті, підхоплюючи на льоту все, що потрібно, одночасно записує нові ідеї, щось регулює на моніторі, награє мелодії, спілкується з нами... Отак виглядає творчий процес сучасного музиканта. Мабуть, не таким він був у XIX сторіччі (я уявляю собі Моцарта, який катається на офісному кріслі по великій пишній залі і мимоволі посміхаюсь), але часи змінюються, все стає сучаснішим, а «теперішні технічні можливості роблять процес не простішим, а складнішим — що більше можливостей, то складніше їх використати розумно і ммм... економно, тобто щоб трек залишався живим, а не був якоюсь музикою для роботів», — каже Петро. І насправді, хоч він і пише електронну музику, вона зовсім не виглядає «музикою для роботів», етнічні інструменти додають особливого шарму, і їхні треки не назвеш «сучасною електронною музикою», хоча і за часом створення і за стилем усе це просто ультрасучасне. Мені бракує слів, щоб описати їхні треки до ладу. Я б сказала «це схоже на творчість групи...», але на жодну відому мені групу це не схоже. Я ділюся своїми міркуваннями з Петром. Він задоволено посміхається: «Тож, я на правильному шляху», — каже він.

Кімната Петра вражає поєднанням творчої атмосфери й найновішої техніки. А ще це майже музей музичних інструментів. Чого тут тільки немає! Петро показує якусь дивну річ і каже, що це тибетська чаша, що співає. І дійсно, схоже на чашу, до неї додається дерев'яна палиця, подібна до тих, що використовують на кухні у комплекті зі ступкою. Паличкою треба, водити з зовнішнього боку чаші, тоді буде чути звук. Як це? Я дивуюся, проте беру до рук дивний інструмент. Жодного звуку. Петро показує: «Постав долоню горизонтально, на неї поклади чашу, а другою рукою води по колу, із зовнішнього боку чаші, виникне резонанс» — і починає водити паличкою. І справді! Чаша співає! Точніше, так дивно звучить, ніби всередині дзвону гул, дуже дивний, але чарівний звук.

Із такої-кімнати навіть шкода йти, але вже час додому. Дорогою я розмірковую про те, як добре, що в цього талановитого хлопця є можливість створити собі вдома творчу майстерню — справжню домашню студію звукозапису. І як чудово, що його родина підтримує його захоплення.