Доля Оксани Коваленко - першого кохання Т. Шевченка

Подорожуючи Україною, Шевченко відвідав рідну Кирилівку, батьківські могили, зустрівся із ровесниками й однокласниками, серед яких не було його першого дитячого кохання, кучерявої Оксаночки Коваленко. Оксана і Тарас ще маленькими дітьми колись вкупі гралися. Матері, дивлячись на дружбу дітей, жартома говорили про їхнє одруження:

Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились, І говорили, що колись Одружимо їх...

Було Тарасові дев'ять з половиною років, коли його матір

...ще молодую у могилу нужда та праця положили...

У сім'ю прийшла недобра мачуха, яка не злюбила сиріт, а найбільше Тараса, бо був він гордий і непоступливий. Не раз хлопчик тікав із дому до сестри Катерини, яка вийшла заміж і жила в іншому селі. А одного разу у батьківській хаті Тарас пережив дике насильство. У солдата, який у них ночував, Степанко, син мачухи, вкрав гроші, а звинуватили Тараса. Хлопець упік, сховався в кали нових кущах, а сестра Ярина і Оксаночка чотири дні носили йому туди їсти.

До тринадцятого року свого життя відніс Шевченко зворушливий епізод: він пас ягнята за селом, і його душу раптом огорнуло почугтя невимовного щастя. Та раптом прийшло розуміння свого сирітства, самотності, бездомності, «і хлинули сльози, тяжкі сльози». Цей плач почула дівчинка, що недалеко «плоскінь вибирала», і поцілунком стерла гіркі сльози.

У творі «Мені тринадцятий минало...» поет не називає імені дівчини, але, безперечно, це була Оксана Коваленко. Саме їй Шевченко присвятив поему «Мар'яна-чорниця»:

Чи правда, Оксано, чужа чорноброва, І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво — твою красоту; Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять, З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш... Оксано! Оксано! А я й досі плачу і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар'яну — На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Жодних сподівань, що його перше кохання буде чотирнадцять років чекати, аж поки він з'явиться і поведе її до вінця, Шевченко не мав. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося, і сліду не стало». Шевченка вразила відповідь брата, коли він спитав про Оксаночку. Виявилося, що

...Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями, та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того! З байстрям вернулась, Острижена. Було вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає, або кричить, Або тихесенько співає, Та ніби коси розплітає. А потім знов кудись пішла; Ніхто не знає, де поділась, . Занапастила, одуріла.

Страшним пророцтвом долі чистої, дитячої любові Шевченка став образ зведеної москалем Катерини з першої його поеми і образ збожеволілої Оксани з поеми «Слепая».

Згинула Оксана, перший цвіт його серця, і забрала із собою часточку поетової душі.