Доля жінки-трудівниці на тлі історії (за оповіданням Ю. Мушкетика «Суд»)

Доля жінки завжди була нелегкою. Скільки співчутливих слів про це написано у класичній українській літературі, проте історія, розказана Юрієм Мушкетиком в оповіданні «Суд», вражає. Бо це роздум про долю жінки-трудівниці радянської епохи. Кожна історична доба є не тільки тлом, на якому розгораються події життя, а й диктує закони життя.

Хоч як не хотілося Ганні вступати до колгоспу, хоч як хотілося бодай трохи потішитися тим, що вона сама господиня на трьох десятинах землі, та довелося,

бо «обклали по твердому». Годі й казати, як гірко довелося Ганні, коли в 1933 році вмерла з голоду дочка Оленка, а їй треба було втримати на світі не тільки себе, а ще й трьох синів та чоловіка. І вона спромоглася їх врятувати від голодної смерті. І не образилася на життя, а ще й співала. Так легше було, та й «вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Це «щось» була любов. Вона любила сім'ю, дітей, квіти і дерева, любила щоденну працю і не мислила життя без неї. «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднів виробляла чи не найбільше в селі», — згадує Ганна з сумом, бо, захворівши, стомлена тяжко працею, хворобами, утративши на війні двох синів і чоловіка, постала вона перед судом за те, що не виробляє норму. Яку ще більшу образу можна було б вигадати для сільської жінки-трудівниці! Сором палив її, хоч мав би палити її катів — голову колгоспу Рукавицю та фінінспектора Шила. Та вони не знали ні совісті, ні сорому. Піддавши такому ганебному судові беззахисну хвору жінку, вони пили горілку і сміялися. І це було останнє, що побачила в житті Ганна. Оце і є те саме тло історії, що стало трагедією для цілого покоління таких, як Ганна Розсоха. Смерть Ганни лише на мить розкрила те, що приховувала влада, — байдужість і зверхність влади до людини праці, а надто до беззахисної жінки. І вже хай би були просто байдужими та хоч не чіпали її! Бо й так життя цієї жінки було нелегким. Єдиний син Гриць, що повернувся з війни, обіцяв по закінченні університету забрати її з села, та його спочатку оббрехали, звинуватили у шпигунстві, а потім, коли вдалося врятуватися від біди, одружився в місті та там і залишився, знімаючи квартиру. Нікуди було її забирати. Та їй аби він був живий-здоровий та щасливий, як і кожній матері. Але сили покидають її, і вже вона не в змозі виконувати ту норму. То тепер її за це судити? Юрій Мушкетик правдиво розкриває суть тогочасного суспільства, яке керувалося зовсім не совістю, не законами любові та вдячності, а отим «положено» — «не положено». І в цій безособовій формі крилося знеособлення людини владою. Такою людиною й була жінка-трудівниця, зображена на тлі історії свого часу.