Гірка дума Шевченка про долю України у творі «Думи мої, думи мої...»

Поезія «Думи мої, думи мої...» — перший твір у «Кобзарі». 1840 року вийшов друком перший «Кобзар» Шевченка, який складався із восьми творів. Поезія «Думи мої, думи мої...» відкривала збірку. Ця невеличка книжечка не залишилася непоміченою, а коли вона потрапила в Україну, то в кожній сім'ї цінувалася нарівні зі Святим Письмом.

Алегоричний образ дум у поезії «Думи мої, думи мої...»

Думи, що стали на папері сумними рядками. Перша строфа поезії — це ряд риторичних питань, у яких Шевченко називає свої думи «сумними», питає, чому вітер не розвіяв їх у стелу, «як пилину», а лихо не приспало, «як свою дитину». Поет сам відповідає на власні болючі запитання: «Бо вас лихо на світ на сміх породило, поливали сльози....»

Думи поета — це надії на відродження козацької слави. Поетові важко співати на чужині, і тому він посилає свої думи на Україну, де колись маяли бунчуки козацької громади, де була воля, де «шляхтою, татарами засівала поле» Запорозька Січ. Але козацька воля «лягла спочить», і лише кобзарі у своїх думах-піснях нагадують народові про славу, що минула.

Сум поета за власною долею. Шевченко довгі роки жив на чужині. Йому доводилося ховатися зі своїми віршами, сміятися, коли серце рвалося від горя і журби. Нишком, щоб не побачили вороги, щоб не сміялися з його недолі, поливав він своїми слізьми чуже поле і викохував, як дітей, думи про рідну землю.

Сердечне звертання поета до неньки-України. Поет посилає свої думи на Україну, де вони знайдуть «щире серце і слово ласкаве», «щиру правду, а ще, може, й славу...». Остання строфа поезії — це синівське звертання до неньки- України із проханням привітати поетові думи «Як свою дитину».