Вольовий і суворий вірш Василя Стуса

Поет ліричного складу. (Здається, це не про Стуса, адже вірш його жорсткий, насичений експресією. Але його вірші мають саме ліричний характер, сюжет у них відсутній.

Залюблений у красу лірик. В. Стус був майстром звукопису, і тому часто у віршах його ми зустрічаємо звукові картини. Так, у вірші «Посоловів од співу сад» через алітерації на свистячі приголосні, зокрема [с], які гармонійно поєднуються з музикальним [л], автор передає і спів солов'я, і дивну красу весняного саду, заколисаного легким вітерцем, і замріяну височінь неба, вкритого зорями. Все це — краса, якій служив В. Стус. Творчість поета демонструє блискуче володіння усіма прийомами інструментові вірша. Особливо яскраво це видно у лейзажній ліриці «Весняний вечір», «Молоді тумани», «У цьому полі, синьому, як льон», «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь...»

Поет і філософ. У поезії В. Стуса багато уваги приділено філософським роздумам про те, як живе людина і для чого має жити, про головні цінності буття, про Україну та її народ. Його твори — поезія високого інтелектуального напруження (як вірш «Минає час моїх дитячих вір», «Молодий Ґете»). «Поезія не для кожного», — так можна сказати про позацензурну збірку «Веселий цвинтар», у якій поет осмислює абсурдність буття (крок до екзистенціалізму) через сюрреалістичні емоційні картини: «Напередодні свята», «Три скелети», «Цей корабель виготовили з людських тіл», «Еволюція поета» тощо.

«Що тебе клясти, моя недоля?» Ці слова цілком відображають суть віршів, написаних за ґратами.

Традиція тюремної лірики і поезія Стуса. Протягом століть української історії письменники часто платили своєю свободою за право сказати правду за чужу свободу... Тож склалася певна традиція невольничої поезії: «Невольнича поезія» Т. Шевченка (1847—1857), поезія П. Грабовського, який майже все життя провів у неволі (1888—1902), «Тюремні сонети» І. Франка (1889). Саме цю традицію продовжує поезія В. Стуса років таборів та заслання: «Як добре те, що смерті не боюсь я» та інші зі збірки «Палімпсести» (1972-1979).

Мотиви тюремної лірики В. Стуса. (Тюрма, табори, заслання — це було страшне випробування для В. Стуса, і тому головні мотиви лірики цього періоду — приреченість, покірливість трагічній долі, мотив самотності, туги за Україною, за родиною. В основному вони відбилися у збірці «Палімпсести» (тобто давні пергаменти, на яких, стерши старовинний текст, написано новий, крізь який де-не-де проступає старовинний). Ця збірка вийшла за кордоном 1986 року. Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» є програмним для всієї поезії В. Стуса, бо в ньому спокійний і гідний виклад власної позиції перед суддями, які не є вільними самі і не цінують свободи. Вірш трагедійного, але не песимістичного звучання. Що підтримувало його дух? На це знайдемо відповідь у поезії «Схились до мушлі спогадів і слухай». Спогади, приховані у блакитну мушлю, дають силу протистояти, вижити й перемогти. Сам поет і його ліричний герой абсолютно неподільні.

«...собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми».

Національне і духовне нерозривно пов'язані у творчості В. Стуса, тому часто у його віршах постає Україна («На колимськім морозі калина», «О, земле втрачена, явися», «Верни до мене, пам'яте моя» та інших). Роздуми про історію України містить вірш «За літописом Самовидця».

А де Україна? Все далі, все далі, все далі шляхи поростають дрімучим терпким полином.

З сумом поет констатує:

Стинаються в герці скаженім сини України, той з ордами бродить, а той накликає Москву, заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни підводиться мати — в годину свою грозову.

Сувора простота й непідробний біль у цих рядках, які, на жаль, ще й досі не втрачають актуальності, а поет вболівав за долю України не лише на словах, він пожертвував для неї не тільки особистою свободою, а й життям.

«...жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття».

Якщо говорити про значення творчості Стуса, то слід сказати головне: вона вчить людяності й сили духу, любові до життя і до України, стійкості, внутрішньої сили інтелігента й патріота. Євген Сверестюк так сказав: «У світі високої свободи Василь Стус побудував кришталеві вежі і храми своєї віри. Побудував із замерзлих сліз».