Варіація на тему байки Л. Глібова

Зима. У місті панують граки та ворони. Людей вони не лякаються, походжають туди-сюди спокійно дворами, іноді, сидячи на гілках дерев, що ростуть біля будинків, заглядають у вікна квартир. Я виходжу, виношу їм шматочки хліба, вибираю якнайширший пеньок, зчищаю з нього сніг, розкладаю на заледенілому зрізі, як на столі, шматочки хліба і відступаю. Здається, що птах і не збирається пригощатися. Але ось перша ворона схопила шматочок і тоді до годівниці кинулася ціла зграя забіякуватих, зухвалих птахів.

Одного разу мама зрізала шкірку з сиру і запропонувала винести воронам. Побачивши на гілці клена птаха, що настовбурчився, я поклав обрізки сиру на ближчу до дерева лавку. Стою і чекаю, ворона сидить і теж чекає. Я зрозумів: мені треба відійти. Я відійшов. Ворона злетіла, схопила ласощі і знову усілася на гілці. Точнісінько, як у відомій байці. Але, на відміну від байкової, реальну ворону ніхто й не думав спокушати. Проте сир вона упустила від жадібності. Річ у тому, що на лавці залишився ще один обрізочок сиру. До нього попрямувала інша ворона. Звісно, моя знайома не могла примиритися з таким нахабним вчинком: не твоє — не чіпай! Вона грізно каркнула на суперницю і втратила те, що було у її дзьобі. Щоправда, каркнувши, ворона не розгубилася, за лічені секунди вона підняла з насту загублений сир і полетіла геть від гріха подалі. Полетіла із сиром і її суперниця. Я повернувся додому і розповів мамі про те, що сталося.

Назавтра я йшов до школи. День був похмурий, зривався сніжок. Раптом над моєю головою пролунало різке каркання. Я зупинився і подивився вгору. На гілці невисокої берези я побачив ворону. Зрозумівши, що вона привернула мою увагу, ворона каркнула ще раз. Може, це була вже не моя знайома ворона, але мені чомусь хотілося, щоб це була саме вона. Чи то просила ще гостинця, чи дякувала мені. Я подумав: «Ніколи не будь жадібним, бо загубиш навіть ту крихту, що маєш».