Відображення рис епохи у п'єсі М. Куліша «Мина Мазайло»

Кожен літературний твір, а надто драматургічний, побудовано на актуальних подіях доби і звернено до сучасників перш за все, а вже потім до людей наступних епох. Так сталося і з п'єсою «Мина Мазайло». Микола Куліш відобразив найяскравіші риси свого часу: процес українізації, дозволений тоді компартією, численні дискусії з приводу болючих питань часу тощо. Отже, українізація — це процес, притаманний перш за все двадцятим рокам XX століття, бо вже пізніше, саме після 1928 року, коли припинилася найвідоміша дискусія щодо української літератури, Сталін звелів практично згортати процес. Драматургу не вірилося, що це відбудеться насправді, бо він вірив у соціалізм як справедливий устрій суспільства і в те, що компартія саме цю справедливість і влаштовує. Саме цим пояснюється закінчення п'єси: «За постановою комісії у справах українізації... звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації М. Мазайла-Мазєніна». Мине ще років зо п'ять, і сам Куліш буде заарештований, але не за українізацію. А поки що у п'єсі він відобразив риси свого часу. Тьотя Мотя з Курська, Баронова-Козино — це люди, які відображали дуже стійку точку зору щодо самого існування українців як окремої нації, не кажучи вже про мову й культуру.

їм протистоять герої, типові для того часу: запальний молодий Мокій Мазайло, палкий прихильник і знавець української мови, та його дядько Тарас, людина старого гарту, що зберегла дух українства. Проте ці фігури можна б назвати скоріше типовими не тільки для того часу. А от комсомольці — то інша справа. І не тільки тому, що нині вже не всі знають, хто вони були. Цікаві їхні погляди саме як риса епохи. Так під час дискусії один із комсомольців — Губа — висловив думку, що й прізвищ не потрібно, а кожен просто матиме «замість прізвища... свого нумера». Вони за «всесвітню нумерну систему». Що ж до славетного минулого, то вони пропонують про нього не згадувати, хоч, наприклад, предки Мокія Мазайла, либонь, були «трудового походження» та їхня праця (мазати вози квачем) «й тепер у народному господарстві корисніші, ніж скажімо, губна помада». Останні слова — це ще одна приміта часу — відмова від прикрас, косметики, краваток як ознак буржуазної культури. Саме так вони сприймають і національні прагнення Мокія до збереження української мови та культури. Вони за Інтернаціонал, тобто проти національної самовизначеності й права на національний розвиток. Ось ще одна риса часу — зденаціоналізування людей, спроба побудувати суспільство безликих людей, що не знають свого коріння.

Микола Куліш пильно вдивлявся в ознаки своєї епохи і, помітивши основні її риси, майстерно відобразив їх.