Батьківсьні слова смертельніші за постріл

(твір-діалог між сучасним школярем і Андрієм Бульбою)

Після того як я прочитаю якийсь роман або повість, я уві сні бачу героїв твору. Ось і цього разу після знайомства з черговими розділами повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба» я побачив уві сні одного із синів Тараса — Андрія Бульбу.

Переді мною виник стрункий високий юнак. Звичайно, старший за мене. Я зацікавлено дивився на нього. Одягнений у свитку, широкі червоні шаровари, підперезаний кушаком. Шаровари були заправлені у диковинні чоботи, як на козаках зі старовинних картин. Його чорні очі світились розумом, у них бігали бісенята. Чорне, смолянисте волосся виглядало з-під високої шапки. Раптом я почув:

— Що ти, хлопче, мене так розглядаєш?

— У нас так зараз ніхто не одягається.

— А де це у вас? Ти хіба не козак?

— Я школяр. Мені 13 років, учуся в 7-му класі. Ми саме читаємо про життя Тараса Бульби та його синів. А ти ж один із них, і звуть тебе Андрієм. Між нами — цілі століття. Ось тому і дивно мені, школяру XXI століття, зустріти людину XVII століття, що навчалася у бурсі і готувалася стати священиком.

— Ти про мене багато чого знаєш. А як тебе звуть?

— Іваном Задорожним.

— Чи не нащадок того Задорожного, козака, що прославився подвигами у Запорозькій Січі?

— Може, й так. А чи правда, що ти добре навчався у бурсі?

— Так, вчився охоче, був бешкетником, з хлопцями крав у чужих садках яблука, бо дуже смачні. А мій брат Остап вчитися аж ніяк не хотів. Уявляєш собі, чотири рази свій буквар закопував, і чотири рази батько бив його безжалісно. Може, закопав би і вп'яте, так батько сказав, що не бачити Остапові Січі, доки не почне вчитися. З того часу Остап почав сумлінно ставитися до навчання. А тебе батьки не січуть за будь-яку провину?—

Дістається і мені, тільки мене лають, не б'ють. Не модно битися. Але ж я знаю, що ти, Андрію, був улюбленцем, і від батька тобі нечасто перепадало. Ти був здібним і ретельним у навчанні, і ти подобався дівчатам, тебе поважали товариші, та й в Січі ти мав добру репутацію.

— Ми з Остапом одразу ж стали помітними серед запорозьких козаків. Спритно і влучно стріляли у ціль, перепливали Дніпро проти течії — це, я тобі скажу, було важливим випробуванням перед прийомом до козацького гурту.

— Як же сталося, Андрію, що ти, оволодівши такою повагою січових козаків, маючи безперечні лицарські якості, перейшов на бік ворога? Адже тебе ніхто не скривдив, ніхто із співвітчизників не образив, батько тобою пишався, казав, що гарним воїном буде Андрій, і помститися тобі ніхто не збирався, бо нема за що.

— Мене згубило кохання до вродливої панночки. Я, коли вперше побачив її, ледь не зомлів. Я сказав собі, що для неї я був здатен на все. Я міг виконати будь-яке бажання цієї красуні, мені мов мозок затьмарило. Коли кохаєш, ти вже не поділяєш людей на ворогів і друзів. Оточення моєї коханої я не вважав ворогами. Мені здалося, що і я їм не чужий.

— Але ж ти пішов проти своїх! Коли Янкіль передав твої слова батькові про те, що ти битимешся зі всіма, що батько — тепер тобі не батько, брат — не брат, товариш — не товариш, уявляєш, що відчув Тарас? І раптом він бачить тебе серед вершників гусарського полку. Ти був у захваті, захоплений битвою, що ось-ось розпочнеться.

— Я був захоплений не майбутньою битвою — просто таким чином я хотів показати свою доблесть панночці. І мимоволі скоїв зраду. Коли я отямився, вже стояв перед батьком. Я не чекав від нього милосердя — я був винний, і те, що я скоїв, не можна було пробачити. Подумки я прощався з коханою... Страшніше за кулі для мене пролунали слова батька: «Отак продати? Продати віру? Продати своїх...» Це «продати» було наче три постріли, але був один...

...І тут я прокинувся. Мене потягло до книги. Я відкрив потрібну сторінку і прочитав: «Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши...»