Аристократизм - привілей вищого суспільства чи його можна виховати?

Ми часто чуємо про аристократизм. Ми знаємо про аристократів з історії. Однак це слово й сьогодні звучить сучасно. То хто ж сьогодні є аристократом? За словником, аристократ — це найкращий, найблагородніший. Філософ М. Бердяєв вважав аристократами тих, хто вищий у духовному сенсі. Можливо, першим роздумом про це питання в літературі стала комедія видатного англійського драматурга Бернарда Шоу «Пігмаліон».

Блискучий, неповторний, афористичний драматург Джордж Бернард Шоу написав свою комедію «Пігмаліон» 1913 року для англійської актриси Патрик Кемпбел. Цей сюжет використав для бродвейського мюзиклу «Моя прекрасна леді» композитор Лоу. Що саме так захопило публіку, якій сподобався і спектакль, а потім і мюзикл?

Мабуть, найголовніша тема комедії — це ідея рівності усіх людей, будь-якого походження.

Шоу використав міф про скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — прекрасну Галатею і за допомогою богині Афродити вдихнув у нього життя. У Шоу Галатея — чарівна лондонська квіткарка-кокні, яку перетворює на Галатею — леді професор Хіггінс. Елайза народилася у бідних кварталах, батько її п'яниця, який за чарку, легко продасть її будь-кому. «У мене немає батьків, — каже Хіггінсу Елайза.— Вони сказали мені, що я вже доросла і можу сама себе прогодувати, то й вигнали мене на вулицю...» Елайза — справжнє дитя вулиці, її мова — це скарб для науковця-Хіггінса, і він побився об заклад із полковником Пікерінгом, що виховає з брутального і брудного лондонського дівчиська прекрасну леді.

Хіггінс іще не розуміє, що виховання леді — це не тільки гарний зовнішній вигляд, вміння поводитися і бездоганна вимова. Першого ж дня він стикається із характером Елайзи — чесним, відвертим, безкомпромісним, гордим. «Ви великий грубіян, ось що я вам скажу! Не схочу, то й не залишуся тут. Не хочу, щоб хтось мене бив мітлою! Я не збиралася до Букінгемського палацу! І з поліцією ніколи не мала справ! Я — не така-сяка...» Та, зрозумівши, що ось тут і зараз, можливо, зміниться її життя, Елайза навчається із захопленням, вивчає англійську літературну мову, манери, усе, що потрібно знати справжній леді.

Та чи є вона справжньою леді? Ось закінчився аристократичний прийом, Хіггінс виграв парі... і втратив будь-який інтерес до квіткарки. Йому більше не потрібні ні вона сама, ні її виховання і літературна мова. «Коли б я тільки могла повернутися до мого кошика з квітами! Я б тоді ні від кого не залежала — ні від вас обох з батьком, ні від будь-кого в світі! Нащо ви забрали у мене мою незалежність? Нащо я відмовилася від неї? А тепер я рабиня, попри всю мою гарну одіж...» Під впливом виховання мови і манер в Елайзі пробуджується почуття власної гідності", і вона може заявити тепер ніби від імені усіх бідних дівчат Лондона: «Всяка дівчина має право на любов...» Таким чином Шоу каже світові, і насамперед своїм співгромадянам-аристократам: будь-яка людина у світі має права і саме це робить її громадянином. Елайза кохає Хіггінса, та він не звертає на це уваги, зневажає її почуття. У комедії повно її реплік, у яких неначе світиться її чудова, волелюбна душа, її людяність: «Мені хочеться трохи доброти. Я знаю, що я проста невчена дівчина, а ви — повний книжкової премудрості пан. Тільки ж я — не грудка бруду під вашими ногами. Я пристала до вас (виправляється) — я лишилася у вас не заради вбрання й таксі; я лишилась, бо нам було приємно разом, і я навчилася...»

Як же реагує Елайза на холодність Хіггінса? Миттю злітає з неї увесь цей камуфляж — гарні манери, вимова — і вона знову стає тою самою Елайзою з вулиці. Ми бачимо Елайзу у відчаї, її почуття розбурхані, вона хоче показати, як легко звести до нуля результати багатоденних зусиль, і таким чином образити Хіггінса, який виявився таким черствим. Хіггінс не побачив за цими заняттями, що в його творінні є серце, душа, гордість. І саме це є основою будь-якого аристократизму.

Сам Хіггінс — аристократ апріорі. Він з аристократичної родини, вчений-фонетик. Та Шоу показує, що не така вже й велика різниця між ним — і, наприклад, батьком Елайзи, Дулітлом. Хіггінсові погані звички впадають в око усім, хто його оточує — і другові Пікерінгу, і любій матусі. Грубий, хвалькуватий, самозакоханий, невиправний Хіггінс здатний образити не тільки нижчу за себе за соціальним статусом Елайзу, а й друга.

То чи є у цій комедії хтось, хто є справжнім аристократом? І які найважливіші якості справжнього аристократа? Безумовно, є. Шоу змальовує такий образ в особі полковника Пікерінга. Вихований, шанобливий, дуже уважний до Елайзи, здатний піклуватися не лише про себе, Пікерін намагається зупинити друга Хіггінса у його намаганні будь-що виграти парі, не подумавши наперед про майбутнє Елайзи. Він жаліє дівчину, яка після «наукового досліду» Хіггінса вже не зможе повернутися на своє місце на вулиці і продавати квіти. Він розуміє, що дівчина не має права на якесь місце у вищому світі, та