Автобіографічність повісті Володимира Дрозда «Ирій»

Дослідники творчості Володимира Дрозда стверджують, що біографія письменника — це його твори. Прикладом правдивості цього твердження може бути повість «Ирій».

Головний герой, хлопець із глухого поліського села Пакулі, мріє учитися в місті. Дядько Денис якось урочисто пообіцяв, що зробить із нього людину, забере із села, але мати хлопця, яка «різала у вічі щиру правдоньку», сказала, що станеться це, «як рак свисне у жерелі...»

Минули роки, рак усе не свистів, дядько не поспішав виконувати свою обіцянку, а хлопець марив містом і ладен був полетіти туди, «як летить журавель в ирій, бо ж тут, у Пакулі, він лише тимчасово». Хлопцеві здавалося, що рідне село — це лише передпокій справжнього життя, епіграф заповітної книги бажані

І ось настала щаслива мить: дядько забрав небожа у те чудове місто Ирій, де ніколи не буває зими, де пахне морозивом, а східці до нової школи викладені шоколадними плитками. Михайло пообіцяв собі колись прославити школу, де почав навчання, і зі старанністю готувався до виступу на олімпіаді; вчив монологи, передчуваючи перемогу і вже чуючи захоплені крики глядачів. Та замість нього на міську олімпіаду обрали іншого, а Михайлові пояснили, що він може бути ким завгодно, але не актором, бо грає на сцені тільки для себе.

Глибоке розчарування від поразки дуже швидко заступила зустріч із дівчиною в шкільному коридорі. Уперше побачивши Клаву Литвин, Михайло остовпів і почав щось белькотіти невлад, червоніти і заїкатися, а потім бовкнув, що кохає її Дівчина рівним голосом порадила приймати анальгін, щоб зняти біль, пояснила що кохання — це хвороба, та й сама вона закохана в іншого. Останню крапку житті хлопця поставив директор школи, коли на загальній лінійці викликав Михайла з шеренги і виніс сувору догану за давно не стрижений чуб і брудні нігті на руках. Приниженому, розчавленому, зганьбленому хлопцеві тільки й «залишалось зіграти останню сцену земної трагікомедії: покінчити з життям...»

Але життєва сила юнака перемогла розпач від нечуваного приниження. Чудові краєвиди передмістя, куди він зайшов, наче у півсні, пустирі, левади, річища сади неждано осяяли чорноту в його душі, оживили, навіяли впевненість у власній значущості і його визначній місії на землі. Зерна цієї значущості, проростаю чи в душі, заперечували смерть.

Окрилений хлопець опустився коліньми на м'яку землю і пообіцяв рідному селу, річці, небу, що, допоки він буде здатен зробити щось путнє, не накладати на себе рук, а працювати щосили.

Довгі роки Михайло мріяв жити в місті, яке здавалося хлопцеві чудовою, дивовижною, казковою країною. Ирій. Але, оселившись там, він зовсім по-іншому став сприймати рідне село Пакуль.

Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з сонячного краю перелітні птахи, країна матерів, які чекають на своїх дітей, це ирій, куди тебе тягне, «Пакуль — це ти сам...»

Володимир Дрозд, син колгоспника з глухого поліського села Петрушин, що на Чернігівщині, як і Михайло Решето, герой повісті «Ирій», мріяв жити у великому місті, де багато людей, театрів, де вогні і музика. Але дуже скоро він зрозумів, що там, у селі, серед поліських лісів і боліт із усіх їх «чортовинням», залишилася його душа. Там його батьківщина, рідна земля, батьківське гніздо, до якого він повертатиметься протягом усього життя, як перелітний птах із ирію.