Історія кобзарства та лірництва на Україні

«Шлях кобзарів — це шлях народу!» — сказав Михайло Стельмах. І це справді так. Кобзарів любили, цінували в Україні, адже вони завжди були з народом: супроводжували козаків у походах, пробуджували волелюбний дух українців, закликали до боротьби за національне та соціальне визволення, оспівувати подвиги героїв, завжди залишалися зацікавленими народними літописцями.

Тарас Шевченко у поемі «Невольник» розповів історію молодого кобзаря Степана, який був козаком, потрапив у полон до турків-яничар, у кайданах ламав під землею камінь, а потім утік. Його піймали, «До стовпа в'язали, Очі виймати, Гарячим залізом випікати...»

Десятки чи, може, й сотні сліпих кобзарів ходили шляхами України, мандрувати селами, грою та співом заробляли на життя. Селяни, почувши спів кобзаря, сходилися на майдан, приносили їжу, брати співця до себе в хату на ніч. Часто кобзарі супроводжували козаків у походах, а ті шанували їх, зверталися за порадою.

Майстерність, мистецтво кобзарів були відомі далеко за межами України. Часто їх запрошували, а то й силоміць забирали польські пани, російські царедворці, де примушувати грати в палацах для можновладців. Бандурист Григорій Михайлович Любисток грав у палаці дочки Петра Першого, цесарівни Єлизавети, але прагнув повернутися в Україну, «на тихі води, на ясні зорі». Та цесарівна любила слухати співця. Вона наказала знайти Любистка і повернути до палацу, коли кобзар утік.

Кобзар Данило Бандурка на прізвисько Малий був заарештований за участь у гайдамацькому повстанні. Після придушення народного повстання, яке очолювали Залізняк і Гонта, над народними месниками було вчинено жорстоку розправу. Було страчено бандуристів за те, що грати гайдамакам, піднімали їхній бойовий дух, нагадувати про подвиги січовиків.

Є багато фактів про жорстоке переслідування кобзарів і лірників у XIX і XX століттях. Можновладці добре розуміли силу кобзарського співу, а тому забороняли кобзарям і лірникам з'являтися у великих містах, грати та співати на ярмарках. Однак ні переслідування, ні тяжкі умови життя не зламати духу кобзарів.

Відомо, що наприкінці XVII століття бандуристи і лірники об'єднуватися в таємні братства, що регламентувати діяльність співців. Братства мати свої статути, клейноди, свій суд і таємну мову, піклувалися про молодих співців, розподіляли між кобзарями територію. За законом братства навчати молодих співців мав право лише той, у кого був відповідний стаж — десять років кобзарства. У кобзарську науку брати лише незрячих здібних дітей, але часто батьки, знаючи про переслідування кобзарів, воліли, щоб їхня сліпа дитина ліпше жебракувала, ніж училася давнього і шанованого в народі мистецтва.

За радянських часів переслідування кобзарів набуло неймовірного розмаху, а кобзарство як вид народної творчості було майже знищене. Та в наш час молоді кобзарі знову взяли в руки бандури, щоб довести світові, що, як казав Шевченко, «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...»