в окремих, а багатьох країнах світу) — християнство, іслам і буддизм. Найрозповсюдженішою серед них є християнство (країни Європи, Америки й Австралії, а також Азії та Африки, куди воно прийшло завдяки місіонерській діяльності європейців), У ньому основними напрямками є католицизм (понад 1,1 млрд осіб), протестантизм (понад 0,5 млрд осіб) і православ'я (близько 300 млн віруючих, що належать до різних автокефальних церков). У деяких країнах світу (зокрема, у США, Канаді) розвиваються всі ці напрямки. Водночас у Латинській Америці, більшості країн Європи пануючою релігією є католицизм, у Греції, Болгарії, Грузії, Україні та ін.— православ'я, у Великій Британії, Швеції, Норвегії — протестантизм. Протестантизм домінує також в Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці.
Поширення іншої світової релігії — ісламу (мусульманства) — має компактніший характер. У цій світовій релігії існують два головні напрямки: суннітський (окрім священної книги — кора-ну, визнають розповіді і висловлювання пророка Мухамеда — сунни) і шиїтський. У сучасному мусульманському світі переважають сунніти, водночас шиїти живуть, в основному, у двох країнах — Ірані та Іраку.
Ще більш географічно обмежений ареал поширення третьої світової релігії — буддизму (близько 360 млн жителів), прихильниками якого є непальці, бірманці, частина віруючих жителів Індії, Шрі-Ланки, країн Індокитаю, Китаю, Монголії.
Крім світових релігій існують національні релігії, які сповідуються якимось одним із народів чи жителями однієї країни.
Нерівномірність розміщення населення на Землі
Сучасна карта розміщення населення світу свідчить про величезну нерівномірність у заселеності території Землі. Основна маса людей живе в межах помірного, субтропічного і субекваторіального кліматичних поясів на висотах до 500 м над рівнем моря. У 200-кілометровій приморській смузі проживає половина людства. На сьогодні сучасне розміщення населення та демографічні процеси у регіоні найбільше визначають соціально-економічні умови.
Показником, який дозволяє чіткіше проаналізувати розміщення населення, є середня густота населення. Сьогодні середня густота населення Землі (якщо ділити на всю площу суходолу — 149 млн км2) становить майже 42 особи на 1 км?, без Антарктиди — 46 осіб на 1км . Показник густоти населення має значні відмінності у різних регіонах планети. Так, густота населення у Західній Європі й Азії майже утричі перевищує середню густоту населення світу (більше як 100 осіб), тоді як у Північній і Південній Америці вона вдвічі, а в Австралії й Океанії — удесятеро менша. З усіх держав світу (якщо не брати до уваги країни-"карлики") найвищу густоту населення має Бангладеш — близько 900 осіб на 1 км2.
На карті світу виділяють п'ять основних ареалів з підвищеною густотою і концентрацією населення. Перший — південноазіатський (Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, Пакистан, де проживає понад 1,5 млрд осіб. Другий — східноазіатський (Китай, Японія, КНДР, Південна Корея) —понад 1,4млрд осіб. Третій — південно-східноазіатський (Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Малайзія та ін.) з населенням, що перевищує 500 млн осіб. Четвертий — європейський (західний і центральний регіони — близько 600 млн осіб). П'ятий — атлантично-північноамериканський (північний схід США та південний схід Канади — близько 200 млн осіб). Подібні ареали формуються у східній приатлантичній частині Південної Америки та узбережжі Гвінейської затоки в Африці.
Урбанізація та її проблеми. Міське населення світу
Процес урбанізації (поширення міського способу життя) набрав у XIX (країни Європи та Північної Америки) та XX ст. (усі регіони світу) особливо великих темпів. Поступово міста стали основною формою розселення людей у сучасному світі. Так, якщо на початку XIX ст. міське населення світу становило 3 %, у 1900 р,— 14 %, то у 1950р - 29%, у 2000р.- 51 %, а у 2005р-53 %. При цьому площа всіх міст займає близько 1 % суходолу.
У більшості високорозвинутих країн у містах проживає 75—80% населення. Однак уявлення про те, який населений пункт треба вважати містом, у різних країнах мають значні відмінності.
Для сучасного етапу урбанізації в усьому світі характерний ріст і збільшення числа великих міст (понад 100 тис. осіб), що виконують різні функції (економічні, адміністративні, науково-освітні). Набагато зросла кількість міст-мільйонерів. Станом на початок 2006 р. (за даними Бюро переписів США) налічувалось 437 міст-мільйонерів.
Навколо них та інших великих міст формуються агломерації. Число агломерацій світу, кількість жителів в яких перевищувала 10 млн осіб у 2005 р. (за даними Бюро переписів США) досягла 25. У 13 з них проживає понад 15 млн осіб.
Результатом подальшого розвитку і поглиблення процесу урбанізації стало формування мега-полісів (мегалополісів) — гігантських скупчень агломерацій і міст, що майже злилися одне з одним. Три з них сформувалися в США. Японський мегаполіс, що про.стягся вздовж Тихоокеанського узбережжя (Токайдо), має населення понад 60 млн осіб. Ще два мегаполіси з населенням по ЗО млн осіб виділяють у Європі.
У високорозвинутих країнах та країнах, що розвиваються, існують значні відмінності у процесі урбанізації. Насамперед вони стосуються "віку" урбанізації, її рівня, темпів і спрямованості.
У країнах, що розвиваються, урбанізація прийняла особливо стрімкий (темпи у 1,7 разу більші, ніж у розвинутих країнах) і некерований характер. Найвищого рівня вона досягла в Латинській Америці — 75 %, набагато нижчою залишається в Африці та Азії — близько 35 %. Однак для багатьох країн "третього світу" характерною є "псевдо-урбанізація* або несправжня урбанізація, тобто ріст міст не супроводжується поширенням міського способу життя.
Особливий характер має урбанізація в нафтовидобувних країнах Близького Сходу. Тут, на базі високих доходів від експорту нафти в 1970-і — на початку 1980-х рр. і швидкої індустріалізації, виросли сучасні міста з комфортними умовами життя для корінного населення. Рівень урбанізації в ОАЕ досягнув 80 %, Катарі - 87 %, Кувейті - 90 %.
Сільське населення світу
У світі в цілому частка сільського населення з початку XXI ст. стала меншою, ніж міського. Однак у більшості країн, що розвиваються, кількість жителів сільських поселень значно переважає міських жителів, особливо в Африці та Азії.
У розвинутих країнах сформувалися дві основні форми сільського розселення:групова і розсіяна (дисперсна). Перша характеризується існуванням малих і великих сіл, селищ (у країнах Європи, Японії). У США і колишніх переселенських колоніях (Канада, Австралія, Нова Зеландія) переважає розсіяне розселення: окремі ферми та приміські селища з установами, що обслуговують групи ферм. Велика частина сільського населення західноєвропейських країн не зайнята в сільському господарстві. Великого поширення набули тут щоденні маятникові поїздки до міста на роботу і навчання.
У країнах, що розвиваються, форми сільського розселення мають значні відмінності, які залежать від природних умов, спеціалізації і рівня розвитку сільського господарства. Переважають великі села, місцеві ринкові центри. У районах кочового скотарства (пустелях, напівпустелях, саванах) мережа сільських поселень взагалі відсутня, характерне кочове та напівкочове (проживання на одному місці 10—20 років) розселення.
Міграційні процеси
Зовнішні міграції відбувалися завжди, але особливо масового характеру вони набули в умовах розвитку ринкової економіки. Першим осередком масової еміграції стала Західна Європа, де йшло розорення дрібних виробників-селян, ремісників і росло безробіття.
Потоки переселенців спрямовувалися, в основному, до Північної Америки (США і Канади), Південної Америки, Австралії і Нової Зеландії, до окремих країн Африки, де йшло освоєння і колонізація величезних просторів. Саме міграційні процеси призвели до існування сучасної строкатої етнічної структури населення у країнах цих регіонів.
Основними причинами виникнення міграцій було і залишається існування потреби у робочій силі в одних регіонах та безробіття, невдоволеність рівнем життя й атмосферою для самореалізації в інших. Це причини економічного характеру. Важливу роль в активізації міграційних процесів відіграють також політичні чинники.
Після Другої світової війни і краху колоніальної системи йшов відтік європейців з колишніх колоній на батьківщину. Міграції до США сильно скоротилися. Новим осередком імміграції стала Західна Європа, де живе понад 15 млн іноземних робітників.
На сьогодні Західна Європа частково, у зв'язку з процесами старіння населення і депопуляції,-продовжує залишатися головним регіоном притягання робочої сили. Сюди спрямовуються мільйони робітників не тільки з країн Середземномор'я (Південної Європи, Північної Африки і Туреччини), але й з регіонів Східної Європи, Південної та Південно-Східної Азії.
Від 1950-х pp. виникла нова форма зовнішніх міграцій — "відплив умів". Вона означає переманювання спеціалістів вищої кваліфікації — учених, інженерів, лікарів та інших. Найактивніше таке переманювання здійснюють США. "Відплив умів" негативно позначається на перспективах країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав.
Помітну частку становлять міграції з національних, релігійних та екологічних причин.
Двома найпоширенішими у наш час типами внутрішніх міграцій населення в його переміщення з сільської місцевості у міста та колонізація нових земель.
Трудові ресурси та зайнятість населення
Населення стосовно трудової діяльності поділяють на три групи: допрацездатного віку, працездатного віку і післяпрацездатного віку. Однак межі працездатного віку у різних країнах мають
свої відмінності, оскільки визначаються їхнім законодавством. При визначенні цих меж беруться до уваги насамперед фізіологічні особливості організму людини.
Нижньою межею працездатного віку в більшості держав прийнятий віку 14—16років.
Значно більшими є відмінності між країнами у визначенні верхньої межі працездатного віку.