Перші держави в Індії

Цивілізація півострова Індостан виникла пізніше, ніж єгипетська й шумерська, але майже на тисячоліття раніше, ніж китайська. У стародавній період Індією (Інд-ською країною) називалася вся територія на схід від річки Інд. Нині тут розташовані держави Пакистан, Індія, Непал і Бангладеш. За своїми розмірами давня Індія була приблизно такою, як Єгипет, Месопотамія, Мала Азія, Іран, Сирія, Фінікія і Палестина, разом узяті, і, природно, відзначалася великою різноманітністю природних умов. Усю країну можна поділити на три основні області, географічні відмінності яких наклали відбиток і на історію їх мешканців:

1) Індська (північно-західна), що включає долину річки Інд з притоками і прилеглі гірські райони. Тут клімат сухий і жаркий;

2) Ганзька (північно-східна), що охоплює долину річки Ганг із притоками, прилеглі передгір'я Гімалаїв і гірські райони Центральної Індії. Тут клімат жаркий і вологий. Аж до кінця II тис. до н.е. це був район з густою рослинністю (джунглями);

3) Деканська (південна), до складу якої входить півострівна частина. Відрізняється складним рельєфом, жарким кліматом, нерівномірною кількістю опадів, але навіть у посушливій внутрішній частині опадів випадає не менше ніж 700 мм на рік.

Стародавній Китай

На території Китаю, починаючи з епохи кам'яного віку, жила велика кількість різних етнічних спільнот. Вони створили свої самобутні культури; до того ж екологічні фактори зумовили виникнення на цих територіях цілого комплексу стійких етнокультурних ареалів, які за масштабами можна порівняти із цілими країнами. Лише завдяки синтезу цих культур протягом століть сформувався той дивний культурно-історичний феномен, який ми називаємо китайською цивілізацією.

Стародавній Китай займав усю територію на схід від нагір'їв Тибету, на південь від Манчжурії і Кореї, на північ від гірських районів, що відокремлюють Китай від Індокитаю. У давні часи цей Китай етнічно поділявся на дві частини: північну, що тяжіла до басейну Хуанхе, і південну — від долини Янцзи до берегів Південно-Китайського моря. Китай - одна з прабатьківщин землеробства й скотарства. Територія Китаю — один з ареалів виникнення й формування східної гілки Homo Sapiens.

Культура давньосхідних цивілізацій

Перші цивілізації Давнього Сходу почали формуватися в Межиріччі й у долині Нілу в IV тис. до н.е.. Економічною основою цих цивілізацій було іригаційне землеробство, яке завдяки колосальним трудовим затратам, кооперації й особливій організації робіт дозволяло збирати не один, а навіть кілька гарних урожаїв на рік. Поява значного надлишкового продукту стала економічною передумовою швидкого розвитку соціальних відносин, класоутворення, суспільного поділу праці, виникнення спеціалізованих ремесел (гончарного, ткацького й т.п.), відокремлення власності, утворення панівного класу, державного апарату, храмового персоналу.

У ранніх державних утвореннях поступово формувалися два сектори економіки. Перший — це децентралізований общинний сектор, який охоплював велику кількість общин, що володіли землею. Це були самоврядні сусідсько-територіальні общини, вільні й повноправні члени яких зусиллями патріархальної родини вели землеробсько-скотарське натуральне господарство. Другий сектор — централізовані державні (царсько-храмові) господарства, що широко використовували працю залежних і напівзалежних селян-общиїїників, а також рабів.

Відповідно до економічного базису сформувалася соціально-класова структура, в якій означилися три основні класи. Вищим класом був клас людей, які безпосередньо не займалися продуктивною працею, але або самі володіли засобами виробництва, або розпоряджалися державною і храмовою власністю від імені царя або касти жреців.

Формується особлива система духовного виробництва, порівняно незалежна від матеріального виробництва. Саме в цій системі духовного виробництва зароджується протонаукова діяльність.

Другий, середній клас, — це клас вільних селян-общинників і міських (чи сільських) ремісників, які безпосередньо володіли засобами виробництва й були зайняті продуктивною працею.

Третій, нижчий клас, — це залежні общинники-селяни, які втратили власність, а також раби, які не володіли власністю.

Новим історичним явищем стає місто. Урбанізація — невід'ємна риса цивілізації. Місто виникло як географічний осередок економічного, політичного, військового й культурного тяжіння. У місті здійснювався обмін продуктами ремесла й землеробства між двома секторами економіки; у місті функціонували органи влади, державний апарат; місто — це місце перебування головного місцевого божества, державних і храмових шкіл. Великі міста обгороджувалися захисною стіною, у центрі розташовувалися цитадель, фортеця. Місто стало уособленням високого рівня побутової культури, осередком розваг, земних радостей і побутового комфорту.

Давньосхідне місто — це, як правило, відкритий "соціальний простір", в якому є місце для людей різних національностей, етносів, де змішуються різні культури, традиції, де переборюється консерватизм, традиційність психології общинника, де швидко розвиваються й змінюються цінності, де необхідним є високий рівень критицизму, самоаналізу, інтелекту.

Разом з тим особливості "культурного простору" ранніх давньосхідних цивілізацій пов'язані із збереженням значних слідів міфологічної свідомості, якій властиві образність, недостатній розвиток абстрактних понять, категорій, невміння розрізнити закономірне й необхідне, аналізувати причин по-наслідкові зв'язки, домінування асоціативного мислення за аналогією, орієнтація на традиційність, а не на новації, антропоморфізм. Дуже повільно відбувався у свідомості процес розчленування природного й людського, подолання злитості людини з природою. Про це свідчить відсутність пейзажу в образотворчому мистецтві Давнього Близького Сходу III тис. до н.е., словесних описів природи в ранній художній літературі. На цьому етапі світ речей ще не відділявся від світу людей; речі наділялися людськими якостями, а людина — якостями речей, що їй належали. Тільки в II тис. до н.е. в давньоєгипетському живописі з'являється пейзаж, що свідчить про поступове розрізнення у свідомості людей природного й людського.

Людина давньосхідних цивілізацій жила у світі, в якому надзвичайно тісно перепліталися земне й божественне, світ людей і світ богів. За віруваннями людей того часу, незліченна кількість богів постійно втручається в повсякденне життя людей і людина повністю від них залежить. Тому божественними знаменнями цікавилися, їх боялися, намагалися уникнути. Цим пояснюється інтерес до пророкувань віщунів, ворожок, астрологів. Незважаючи на це, поступово накопичувався й певний досвід об'єктивного пізнання світу.

Основна тенденція в розвитку духовної культури давньосхідних цивілізацій — зростання індивідуалізації свідомості, наростання антропоцентризму духовної культури, що виявлялося в посиленні інтересу до людини, її свідомості, психології, внутрішнього світу, до людського тіла. Людина починає усвідомлювати себе як індивідуальність, як самоцінність, як особистість, що постійно вирішує проблему вибору оптимальної лінії своєї поведінки в колективі, у суспільстві, у природі. Тепер уже не тільки родова община протистоїть природі, але виникає ще одне фундаментальне протиріччя — протиріччя між індивідом і родом. Виникає проблема вибору індивідуальних цінностей, сенсу життя, місія людини в суспільстві й системі Космосу. Індивідуальність усвідомлюється часто як самітність людини, її протистояння долі, фатуму. У цих умовах формується героїчний епос, у центрі якого — образ героя, напівлюдини-напівбога. Герой кидає виклик не тільки людям, але й самим богам; він може перебороти все, крім одного — своєї долі.

Протиставлення героя і богів, героя і Космосу, героя і Хаосу, героя і юрби є свідченням того, що раціоналізація свідомості піднялася на новий рівень — рівень теоретичного усвідомлення відносин між людиною і світом, рівень самосвідомості Міф трансформується в раціональний Логос (Науку). На цьому шляху поступово зароджується наука, спочатку, зрозуміло в найпростішій формі — у формі протонауки.

Від міфу до науки

В епоху формування класів і ранньокласових суспільств духовна культура перебуває в стані переходу від міфологічного первісного мислення до нового історичного типу культури.

Раціональні форми сприйняття світу поступово й повільно змінювали й переборювали міфологічну свідомість. Це зміни добре прослідковуються в одній з головних тем первісної міфології — темі творення Світу (Космосу) з Хаосу. Міфологічні уявлення про Світ і Космос, як уже зазначалося, пронизували все життя первісного колективу. Хаос асоціювався з неорганізованою, ворожою людині темною силою, що лякала своїм зв'язком зі світом померлих. При цьому в кожній родовій традиції існували свої конкретні уявлення і про Хаос (первинний океан, світова пітьма, безодня, вічна ніч, земна твердінь, підземний світ й ін.), і про Космос (світове дерево, світове яйце, світова гора, небесний звід, шлюб неба й землі й ін.). Спосіб життя первісних родових колективів підпорядковувався загальній лінії міфологічного сюжету про зв'язок Хаосу з Космосом.

Міфологічні образи періодичного втручання сил Хаосу в космічну організацію згодом трансформувалися в систему уявлень про світові цикли. Ця система (у різних варіантах) згодом увійшла в усі ранні філософські вчення. Виникло поняття світової катастрофи, що опосередковує собою перехід від одного космічного циклу до іншого. Загибель світу, катастрофа — це перемога сил Хаосу над космічно організованим цілим, над людиною, над суспільством. Але катастрофи не вічні. Космос відновлюється з Хаосу, і починається новий період космічного розвитку, новий його цикл. Уявлення про світову космічну катастрофу органічно інтегрувалися і з новими структурами свідомості — абстрактними категоріями майбутнього, простору, часу й космосу. Ще в ранньокласовому суспільстві сформувалися такі важливі загальні поняття (категорії), як "далечінь", "нескінченність", "ніщо", "буття*, "небуття", "суще" й