2) Пристосувальна диференціація видів. Розкриваючи сутність цього напрямку, Ламарк звертає увагу на те, що процес східчастого підвищення рівня організації можна простежити лише від класу до класу. Усередині класів градацію порушує вплив зовнішнього середовища, у результаті чого спостерігається процес пристосувальної диференціації видів залежно від різних умов існування.

Виділяючи цей напрямок, Ламарк постулює пристосувальний характер видоутворення. Таким чином, видоутворення, за Ламарком, відбувається шляхом безпосереднього пристосування до середовища.

Чинники (рушійні сили) еволюції. Виділивши два напрямки еволюції, Ламарк формулює уявлення про чинники, відповідальні за ці напрямки. їх, як і напрямків, також два.

1) Перший чинник — тенденція (прагнення) до удосконалення. Намагаючись виявити причини еволюції, Ламарк насамперед зупиняється на питанні про причини градації. На думку Ламарка, у живій природі існує фатальна неминучість, яка штовхає організми до підвищення своєї організації. Остання є наслідком тенденції до удосконалення, яке відображає "порядок речей", вкладений Богом у матерію при її створенні.

2) Другий чинник — прямий вплив середовища. Порушення правильної градації усередині класів є наслідком впливу різних зовнішніх умов, які змушують види змінюватися відповідно до змін зовнішнього середовища.

Схема прямого впливу середовища така:

1) організми, що розвиваються, зазнають впливу зовнішнього середовища;

2) під впливом зовнішнього середовища виникають адекватні йому зміни, тобто пристосувальні, або доцільні, із чого випливає, що доцільність споконвічна;

3) зміни, які постійно виникають, успадковуються наступними поколіннями.
Таким чином, Ламарк вводить у науку постулат про успадкування набутих змін.

При цьому відповідь організму на вплив зовнішніх умов відрізняється деталями й визначається організацією живих істот: вона неоднакова в рослин, нижчих і вищих тварин (тварини, які мають розвинуту центральну нервову систему).

У рослин і нижчих тварин пристосування виникають унаслідок безпосереднього впливу фізико-хімічних чинників зовнішнього середовища.

Вищі тварини, на думку Ламарка, здатні до "внутрішнього почуття" й виявлення "волі". Тому змінюваність вищих тварин Ламарк уявляє так:

а) змінюються умови середовища;

б) під впливом цих змін у тварин змінюються потреби;

в) під впливом змінених потреб змінюється поведінка й виникають нові звички;

г) у зв'язку з новими потребами й звичками тварини вправляють одні органи і не вправляють інші;

д) відповідно до нових потреб і звичок та під впливом тривалого вправляння або за відсутності такого відповідно відбувається зміна

органів (органи, які постійно задіяні, посилено розвиваються — наприклад, шия жирафа, — тоді як за тривалої відсутності

вправлянь вони атрофуються). У цьому сутність першого "закону Ламарка";

е) усі зміни, які виникли в такий спосіб, із часом успадковуються (другий "закон Ламарка").

Таким чином, прямий вплив середовища і є тим чинником, який відповідає за пристосувальну диференціацію видів (виникнення видів шляхом пристосування до середовища).

Оцінка еволюційної концепції Ж. Б. Ламарка. Оцінюючи концепцію еволюції Ж. Б. Ламарка, варто підкреслити її позитивні й негативні (які не витримали перевірки часом) сторони.

Позитивним у вченні Ламарка є насамперед те, що, на противагу уявленням креаціонізму, які панували в той час, він утверджував ідею змінюваності видів. Крім того, Ламарк запропонував одну з перших цілісних концепцій еволюції, у якій сформулював уявлення про напрямки еволюції і про рушійні сили, відповідальні за ці напрямки. При цьому Ламарк звернув увагу на "магістральний" шлях еволюції (ускладнення організації) і вказав на пристосувальний характер видоутворення.

Негативним (що не витримало перевірки часом) у вченні Ламарка є дуалізм (подвійність) його концепції. Останній полягає в тому, що в живій природі Ламарк виділяє дві групи ознак: основні (відповідальні за ускладнення організації) і пристосувальні (з якими пов'язане безпосереднє пристосування до середовища). Обидві групи ознак відірвані одна від однієї, тому що їх виникнення пояснюється дією зовсім різних причин (чинників еволюції). Так, якщо пристосувальні ознаки, за Ламарком, виникають лід дією матеріального чинника, до якого належать умови зовнішнього середовища, то основні риси організації, відповідальні за її ускладнення, є результатом дії чинника нематеріального — тенденції до удосконалення — чинника, що походить від первісного божественного поштовху.

Таким чином, процес прогресивної еволюції, за Ламарком, відірваний від пристосувального характеру еволюції в цілому.

Крім того, концепція еволюції Ламарка є теологічною, що випливає, по-перше, з постулату про споконвічну зумовленість процесу ускладнення організації (визначено божественним началом); по-друге, — із трактування процесу виникнення пристосувань. Він розглядав пристосування як результат вродженої здатності живих істот змінюватися так, як це потрібно в даних умовах (адекватно середовищу, тобто споконвічно доцільно). По суті, Ламарк поставив знак рівності між зміною і пристосуванням, оскільки процес пристосування механічно зведений у нього до процесу мінливості.

Після виходу у світ теорії еволюції Ж. Б. Ламарка, як і раніше, не вирішеними залишалися такі основні проблеми:

а) механізм виникнення нових органічних форм;

б) причини, через які види, еволюціонуючи, пристосовуються до середовища, тобто механізм виникнення пристосувань;

в) механізм ускладнення організації.

Запропоноване Ж. Б. Ламарком пояснення цих процесів його сучасники, які стояли на позиціях еволюціонізму й відкидали в основному ідею Бога, не сприйняли, тому що Ламарк постулював споконвічний божественний поштовх.

Усі ці проблеми блискуче вирішили Чарльз Дарвін й Альфред Уоллес.

Історичні передумови дарвінізму (1 -а половина XIX ст)

Історичні передумови дарвінізму складаються із трьох складових: наукові, соціально-економічні й умови формування теорії еволюції.

Наукові передумови. Незважаючи на те, що офіційне природознавство розглянутого періоду перебувало на метафізичних позиціях, наука, накопичуючи фактичний матеріал, готувала об'єктивні умови для кінцевої перемоги еволюційної теорії. Особливо значний об'єм матеріалу було накопичено в галузі біології.

1) Систематика. Основним завданням зоологів і ботаніків першої половини XIX століття стає побудова природної системи (класифікації органічного світу). Протягом цього періоду утверджується провідний метод дослідження систематиків — порівняльне вивчення філогенетичних груп за сукупністю ознак. У цю ж епоху формуються уявлення про історичний розвиток і філогенетичні зв'язки живої природи у вигляді філогенетичного дерева.

2) Порівняльна анатомія. Успіхи в цій науковій галузі, так само як і успіхи в галузі систематики, були значною мірою зумовлені використанням порівняльного методу досліджень, який поширився у XVIII і в першій половині XIX ст. Багато авторів розвивають ідею єдності плану будови організмів, відповідно до якого всі тварини (або рослини), чи, принаймні, їх більш-менш великі групи побудовані за єдиним структурним планом і що відмінності між ними, якими б глибокими вони не були, є лише варіаціями цього загального плану. Стосовно рослин ці ідеї розвивав німецький поет і натураліст Ф. Ґете (1749-1832), а стосовно тварин — французькі зоологи й порівняльні анатоми Ж. Сент-Ілер (1772-1844) і Ж. Кюв'є (1769-1832). Але погляди Сент-Ілера й Кюв'є дещо відрізнялися. Якщо Сент-Ілер поширив цю ідею на весь тваринний світ з метою обгрунтувати уявлення про загальну змінюваність видів, то Кюв'є обмежив її тільки межами типу, вважаючи, що кожен тип є відображенням творчої думки Бога.

Однак, незважаючи на відмінності в поглядах, сам матеріал, накопичений в галузі порівняльної анатомії, мимоволі свідчив на користь спільності будови, а значить — і спільності походження, з одного боку, і на користь різних шляхів еволюції, з якими пов'язані відмінності в будові, — з іншого боку.

3) Порівняльна ембріологія. Найбільший внесок у розвиток цієї науки належить російському академіку XIX століття Карлу Беру (1792-1876). Порівнявши будову зародків різних класів хребетних, він прийшов до таких важливих висновків,
які сформулював у роботі "Про історію розвитку тварин" (1828):

а) зародки різних класів хребетних виявляють велику подібність на ранніх стадіях розвитку; у ході ембріогенезу ступінь подібності

слабшає, і зародки все більше розходяться у своєму розвитку;

б) зародки вищих форм тварин схожі на зародки нижчих форм;

в) "сходження" зародків хребетних по стадіях розвитку відбувається паралельно "сходженню" їх по класах.

Ці закономірності ембріонального розвитку одержали згодом назву закону Бера, або закону ембріологічної подібності. У відкритих К. Бером закономірностях Ч. Дарвін побачить пізніше докази еволюції з галузі ембріології.

4) Клітинна теорія (М. Шлейден, 1838; Т. Шванн, 1839). Обґрунтування клітинної теорії також є однією з наукових передумов теорії еволюції, оскільки в її основі лежить положення про те, що всі організми, як рослини, так і тварини, починаючи з нижчих і закінчуючи вищими, складаються з найпростіших елементів — клітин. Цей основний постулат клітинної теорії свідчить про спільність живої матерії, про її спільні корені походження й подальшого розвитку.

5) Біогеографія. Матеріал, зібраний у цій галузі, свідчив про те, що розподіл тваринного й рослинного світу на земній кулі важко пояснити тільки з позицій сучасних кліматичних, ґрунтових й інших умов існування. Цілком очевидно, певну роль відіграла історія формування фауни й флори, тобто еволюційне минуле тваринного й рослинного світу.

6) Екологія. У цей період з'являються дослідження, які заклали фундамент екології. До них належать роботи російських зоологів М. О. Сєвєрцова (1827-1885) і К.Ф. Рульє (1814 — 1858). Вони розвивали ідеї еволюції, підкреслюючи зв'язок організмів з