Основні напрями сучасної економічної теорії. Посткейнсіанство, неокейнсіанство. Неокласичний синтез
План
1. Посткейнсіанство.
2. Неокейнсіанство.
3. Неокласичний синтез.
4. Література
Посткейнсіанство.
У кейнсіанській теорії у 60—70-ті роки XX ст. виникла нова школа як поєднання ідей лівого кейнсіанства та критики ортодоксальних положень кейнсіанської теорії у формі неокласичного синтезу, а також окремих положень марксистської теорії та інституціоналізму, консолідованих на основі боротьби з неокласичним напрямом політекономії з метою завершення кейнсіанської революції в економічній теорії й створення якісно нового синтезу макро- і мікроекономіки (представники С. Вайнтрауб, П. Девідсон, X. Мінські та ін.).
Для такого синтезу посткейнсіанці передусім розширили сферу макроекономічного аналізу (предмет дослідження), включивши до нього зміни, що відбуваються в структурі фінансової системи (фінансові активи у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів), тобто у функціонуванні та розвитку ринку капіталів. З огляду на високий ступінь замінюваності таких активів сучасними грошима, зміни грошового попиту впливають на всю сукупність грошових і фінансових активів, передусім на їх структуру, що, у свою чергу, зумовлює певні метаморфози у процесі виробництва, зокрема в рівні інвестицій в економіку.
Важливого значення набувають проблеми джерел формування таких активів, зростання заборгованості різних економічних суб'єктів (компаній, банків, держави, населення та ін.), оскільки вони позначаються на економічному зростанні загалом.
Посткейнсіанці приділяють особливу увагу питанням ціноутворення за недосконалої конкуренції (впливу на процес ціноутворення монополій, зокрема олігополій), держави та сильних профспілок, що передбачає дослідження проблем ціноутворення за сучасного регульованого ринку, передусім ринку робочої сили і товарів. Основою змін вони вважають панування договірної або контрактної економіки, оскільки купівля-продаж робочої сили здійснюється у формі колективних договорів на коротко- та середньо-термінові періоди, а витрати на робочу силу є основним елементом витрат виробництва. Це зумовлює незначну гнучкість, є, на думку теоретиків посткейнсіанства, головною причиною інфляції. Стимулювання виробництва за рахунок зростання державних витрат і дефіцитів державного бюджету більше не слугують основним інструментом регулювання ефективного попиту. Такі дефіцити позитивно впливають на реальне зростання виробництва лише за економічної кризи (наявності вільних виробничих потужностей і трудових ресурсів).
Для одночасного розв'язання проблем безробіття та інфляції необхідне досягнення національної згоди завдяки новій політиці доходів, головна роль у якій, зокрема в регулюванні заробітної плати, належить державі, що суперечить найважливішим ідеям неокласичної школи. Посткейнсіанство певною мірою збігається з неокейнсіанством, однак є ширшим за нього, оскільки охоплює й окремі ідеї ортодоксального кейнсіанства.
Неокейнсіанство.
Це — сучасний модифікований варіант кейнсіанства, що повніше відповідає реаліям розвитку економічної системи у період після Другої світової війни, досконаліша модель кейнсіанської теорії, в якій макроекономічній аналіз найважливіших показників здійснюється з урахуванням науково-технічного прогресу, використанням позитивних аспектів монетаристської концепції, в органічному взаємозв'язку процесу виробництва і розподілу (Р. Харрод, Б. Хансен, Е. Домар, А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Великобританія) та ін.). Причини його виникнення закорінені у відсутності у кейнсіанській теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу (Дж. Кейнс обґрунтував здебільшого антикризову економічну політику), щодо тривалого економічного зростання та економічної динаміки (теорії Кейнса властивий статичний підхід).
Методологічною основою неокейнсіанства слугує теза про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроекономічний підхід до аналізу проблем відтворення (який передбачає функціональний аналіз таких показників, як валовий національний продукт, національний доход, сукупний попит та ін.) в умовах науково-технічного прогресу. З цією метою Р. Харрод обґрунтовує поняття "коефіцієнт капіталу" — відношення всієї величини використовуваного капіталу до національного доходу за відповідний проміжок часу, тобто капіталомісткість одиниці національного доходу як важливий показник ефективності розвитку економіки. Водночас обґрунтовується досконаліша концепція про типи технічного прогресу та нові моделі економічного зростання.
Позитивним у методології неокейнсіанства є врахування динаміки макроекономічних показників (національного доходу та ін.), впливу науково-технічного прогресу на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, що свідчить про використання окремих елементів системно-структурного аналізу. Одна з методологічних передумов неокейнсіанства — використання недосконалої концепції граничної продуктивності капіталу.
Представники неокейнсіанства пояснюють кризи передусім внутрішніми факторами, зокрема, вони намагаються показати вплив на цей процес розподілу національного доходу між працею і капіталом, встановити органічний зв'язок між виробництвом і розподілом продуктів, залучити до такого аналізу фактор науково-технічного прогресу, а отже, необхідність постійного і безпосереднього державного регулювання економіки, зокрема забезпечення темпів її зростання. Так, за допомогою акселератора неокейнсіанці показали зворотний зв'язок між приростом національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій. Особливістю цього процесу е швидший приріст (скорочення) інвестицій порівняно з приростом доходів, спричинений тривалим часом виготовлення машин, устаткування. Протягом цього періоду незадоволений попит призводить до розширення масштабів виробництва. Тривалість періоду використання основних виробничих фондів зумовлює більше відсоткове відношення нових капіталовкладень до спрямованих на їх відновлення капіталовкладень порівняно з відсотком приросту продукції. Акселератор виражається формулою:
де I — інвестиції; Y — дохід. Якщо, наприклад, основний капітал становить 500 млн дол. і зношується щорічно на 10 % (50 млн дол.), а попит на готову продукцію зростає на 10 %, то це потребує інвестицій не лише на заміщення зношування основного капіталу на 60 млн дол., а й на додаткове розширення капіталу для задоволення зростаючого попиту на 50 млн дол. Тому збільшення попиту на 10 % зумовлює приріст капіталовкладень в устаткування вдвічі. Скорочення попиту на готові вироби також призводить до більш різкого скорочення потреб у капіталовкладеннях.
У моделях економічного зростання його темпи залежать передусім від розподілу доходів, а розподіл — від темпів нагромадження. На думку неокейнсіанців, залежність зумовлена тим, що загальна сума заощаджень формується із заробітної плати і прибутку, а схильність до заощаджень у найманих працівників і власників капіталу — неоднакова. Крім того, темпи нагромадження капіталу визначають норму прибутку, що детермінує частку прибутку в загальному доході. Це означає, що темпи економічного зростання залежать від інтенсивності нагромадження і схильності до заощаджень. Позитивними надбаннями є відмова від неокласичної концепції граничної корисності та граничної продуктивності продуктів, намагання з'ясувати кількісні взаємозв'язки між нагромадженням, економічним зростанням і розподілом, використання функції технічного прогресу та ін.
Так, в моделі Ніколаса Калдора (1908—1986) при дослідженні проблеми економічної рівноваги і факторів, що визначають темпи економічного зростання на тривалий період, будь-яка зміна величини інвестицій щодо обсягу заощаджень призводить до перерозподілу доходів, внаслідок чого заощадження адаптуються до нового рівня інвестицій. Водночас за повної зайнятості зростання інвестицій із загальних обсягів платоспроможного попиту призведе до випереджаючого зростання цін щодо заробітної плати, тому частка робітничого класу у загальному доході знизиться, і навпаки. Проте такий механізм взаємозв'язку цих макроекономічних величин (нагромадження, економічного зростання і розподілу) в умовах панування монополій (олігополій) реалізувати на практиці неможливо. Крім того, досвід функціонування та розвитку економіки передових країн довів можливість підвищення темпів економічного зростання за певного зниження нагромадження шляхом підвищення ефективності капітальних вкладень.
Дещо однобічна теза Н. Калдора про те, що на нижчій стадії розвитку капіталізму зросла капіталомісткість, норма прибутку і знизилась частка заробітної плати в національному доході внаслідок недостатніх обсягів нагромадження капіталу; а на вищій стадії (почалася на початку XX ст.) обсяг нагромадження капіталу значно зріс, що забезпечило стабільне і оптимальне співвідношення між капіталом і продуктом, а отже, припинилось падіння частки заробітної плати в національному доході і стабілізувалась норма прибутку. Однобічною схема є тому, що Н. Калдор пояснює її лише з точки зору обсягів нагромадження капіталу, абстрагується від можливостей структурної перебудови економіки, зумовлених передусім новими можливостями науково-технічного прогресу.
За такого критерію розмежування двох стадій не взято до уваги найважливіші елементи економічної системи: розвиток продуктивних сил (точніше, з усієї їх сукупності автор виокремлює технологічні можливості, що розглядаються майже як синонім техніки), відносини власності, господарський механізм, узагальнюючі риси технологічного способу виробництва. Критерій обсягу капіталовкладень може стати одним із допоміжних у розмежуванні двох стадій більш синтезованого критерію — розмежування різних якісних форм капіталістичної власності.
Важливою особливістю неокейнсіанства є намагання пояснити механізм переходу від зростання до кризи і від кризи до спаду не зовнішніми, а внутрішніми факторами, зокрема дією акселератора, який двояко (позитивно або негативно) впливає на збільшення капіталовкладень, їх розподіл у певному періоді часу, що, у свою чергу, спричиняє перехід від зростання обсягів виробництва до їх зниження, а отже, збільшення або зменшення безробіття, відповідні інфляційні процеси та ін. Тому неокейнсіанство основним методом анти-циклічного регулювання економіки вважає політику бюджетного регулювання, зокрема дефіцитного фінансування — збільшення витрат держави, яке випереджає зростання її доходів. Наслідком такої політики є зростання дефіциту державного бюджету, грошової маси в обігу і посилення інфляційних процесів. Зокрема, представники неокейнсіанства пропонують для досягнення динамічної рівноваги економічної системи заздалегідь планувати невелику (З—5 % щорічно) і регульовану державою інфляцію. Така політика у період після Другої світової війни до кінця 60-х років дещо
