Істотний недолік неокейнсіанства — його неспроможність пояснити динаміку основних елементів ефективного попиту. Зокрема, практика засвідчила відсутність органічного взаємозв'язку між зростанням споживання і кратним приростом інвестицій (дією акселератора), оскільки споживчий попит значною мірою може бути задоволений шляхом введення удію незавантажених виробничих потужностей, наявних товарних запасів. Виробництво також може розширитися без додаткового залучення нової робочої сили — завдяки впровадженню прогресивніших технологій, зростанню інтенсивності праці. Крім того, не пов'язана з рухом національного доходу чимала частка капіталовкладень також не була досліджена прихильниками неокейнсіанства. Усе це послабило неокейнсіанство, призвело до його кризи. Запропоновані прихильниками неокейнсіанства заходи для зниження безробіття могли бути ефективними або під час кризи, або у статичній економіці з переважанням екстенсивних методів господарювання. Дефіцитне фінансування активізувало інфляційні процеси в економіці, й у 80-х роках XX ст. деякі розвинуті країни дещо переорієнтувалися з кейнсіанських методів регулювання народного господарства на неокласичні, зокрема на рекомендації монетаристів і авторів концепції економіки пропозиції. Однак на початку 90-х років роль неокейнсіанства у формуванні економічної політики розвинутих країн знову посилилася.

Ліве кейнсіанство. Обґрунтоване в 50-ті роки XX ст. у працях Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін. Це радикально-реформістський варіант розвитку кейнсіанської теорії, спрямований на розроблення довготермінової стратегії макроекономічного регулювання народного господарства на основі національного планування і важливих соціальних реформ.

Заперечуючи тезу неокласиків щодо можливості вимірювати фізичну величину капіталу незалежно від цін і відносин розподілу. Дж. Робінсон і П. Сраффа встановили наявність такої залежності, зокрема залежності величини капіталу від динаміки цін виробництва, яка, у свою чергу, залежить від співвідношення прибутку та заробітної плати в межах чистого продукту. На підставі цього вони довели беззмістовність визначення норми прибутку граничним продуктом капіталу.

На противагу твердженням неокласиків, що відносне зниження норми прибутку зумовлює заміну праці капіталом (або перехід до більш капіталомістких методів виробництва), ліві кейнсіанці обґрунтували положення, що однакова норма прибутку може відповідати різним рівням капіталоозброєності, оскільки в межах сукупного капіталу існують капітали з різним періодом обороту, неоднаковою ефективністю тощо, тобто бездоказовим є твердження неокласичної школи про зв'язок між граничними продуктами факторів виробництва та їх цінами, а отже, й концепція розподілу доходів на основі попиту і пропозиції.

У своїй моделі економічного зростання і розподілу Робінсон враховує вплив розподілу національного доходу на умови реалізації суспільного продукту (Н. Калдор не враховував цей чинник), спирається на теорію недоспоживання (Сісмонді) і на положення К. Маркса про кінцеву причину економічних криз) та розмежовує два сектори (сектор інвестиційних товарів, або виробництва засобів виробництва, і сектор предметів споживання). Головною рушійною силою капіталістичного відтворення дослідниця вважає інвестування. Вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) і квазіренти, яка охоплює прибуток і амортизацію (Q):

Де W1 I W2 — відповідно заробітна плата працівників першого і другого підрозділів; Q1 I Q2 — прибуток і амортизація у першому та другому підрозділах; Р1 I P2 — продукція першого та другого підрозділів. Між двома підрозділами в умовах простого відтворення, на думку Робінсон встановлюється такий взаємозв'язок:

с5а певної продуктивності праці та певної величини W1 визначають обсяг Р1 та Q1 (оскільки W1 + Q1 = Р2). Крім того, W1 детермінує Q2. При цьому важливо, щоб норма прибутків в II підрозділі була не меншою, ніж у І, що, в свою чергу, визначатиме процеси ціноутворення:

Вилучивши з лівої частини останньої формули ((Q1 + Q2 = Р1) суму амортизації, отримують суму прибутку, а з правої частини суму, яка спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва — чисті інвестиції:

Діленням обох частин рівняння на К отримують формулу, з якої випливає, що норма прибутку дорівнює темпам нагромадження капіталу (темп нагромадження капіталу визначає норму прибутку).

Розглядаючи далі проблеми споживання із прибутку і заощаджень із заробітної плати, Робінсон дійшла висновку, що перше спричиняє збільшення попиту, зростання цін і, отже, перевищення темпів нагромадження показника норми прибутку. Заощадження із заробітної плати зумовлюють зменшення попиту, зниження цін, нижчу від темпів нагромадження норму прибутку. Отже, норму прибутку в моделі економічного зростання і розподілу Дж. Робінсон визначають темпи нагромадження капіталу та схильність до заощаджень.

Темпи нагромадження капіталу не можуть бути довільними, існує їх оптимальний рівень, що забезпечує такий розподіл національного доходу, за якого зростання ефективності попиту супроводжується зростанням виробництва. За високого темпу нагромадження встановлюється надмірна частка прибутку в національному доході та зменшується частка працівників, що спричиняє інфляційні процеси. Із зниженням темпів нагромадження різко зменшуються норма і частка прибутку, що послаблює стимули економічного зростання і призводить до стагнації економіки. Така ситуація можлива і за зумовленої монополістичними тенденціями в економіці надто високої норми прибутку. Монополії посилюють нерівномірність у перерозподілі національного доходу. Ці негативні тенденції, на думку Дж. Робінсон, послаблює боротьба профспілок за підвищення ставок номінальної заробітної плати. Якщо таке підвищення сприятиме зростанню реальної заробітної плати тією ж мірою, що й збільшенню виробництва на душу населення, економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати виробництво відповідними вимогами технічного прогресу темпами. Робінсон доходить висновку, що за конкуренції підвищення заробітної плати визначає зростання продуктивності праці, а не навпаки, і що таке підвищення — стимул технічного прогресу.

Прогресивним у лівому кейнсіанстві є пошук розв'язання кардинальних проблем сучасного капіталізму через обмеження влади монополій, перерозподіл національного доходу за їх рахунок на користь широких верств населення. У такий спосіб, вважають представники лівого кейнсіанства, зростає ефективний попит, зменшується схильність до заощаджень, що усуває безробіття, економічні кризи. У такому ж напрямі повинна діяти й держава щодо скорочення військових і збільшення соціальних витрат. Ці заходи, підкріплені вимогами профспілок, могли б значно підвищити рівень споживання серед широких верств населення, послабити конфлікт між виробництвом і споживанням, а отже, й гостроту економічних криз.

Невиправдано оптимістичною видається переконаність Дж. Робінсон, що заробітну плату в майбутньому свідомо підвищуватимуть "освічені монополісти", які розуміють, що це формує попит і стимулює технічний прогрес. Вона не бере до уваги, що на світогляд монополістів впливають також умови конкурентної боротьби, її закони на національному і на міжнаціональному рівнях, що переплітаються з дією основного економічного закону (виробництва і привласнення додаткової вартості), які диктують тактику і стратегію зменшення витрат виробництва, що змушує монополії скорочувати кількість найманих працівників, заощаджувати на заробітній платі через відкриття філіалів у країнах з нижчим її рівнем та ін. (упродовж 1981 — 1990 років великі корпорації США скоротили кількість працівників на 3 млн осіб). Якнайповніше приписувану "освіченим монополістам" політику може втілити у життя сучасна держава як колективний капіталіст, який за допомогою різноманітних форм і методів активно впливає на формування сукупного попиту, на його співвідношення з пропозицією, здійснює антикризове й антициклічне регулювання економіки. Однак на соціально-економічну політику держави впливають не лише вимоги профспілок щодо підвищення заробітної плати, а й протилежно спрямовані фактори — рекомендації прихильників неокласичного напряму, зокрема рецепти монетаристської школи, прихильників концепції економіки пропозиції, які рятують за скорочення соціальних витрат тощо.

Кардинальним засобом розв'язання проблем розширеного відтворення за капіталізму може стати приведення у відповідність суспільного характеру виробництва і форми привласнення, що передбачає насамперед перетворення найманих працівників на співвласників засобів виробництва. Таку політику певною мірою здійснюють великі компанії та держава. Найрадикальніша й найперспективніша — політика формування трудової колективної власності. Прихильники кейнсіанського варіанту не вивчають такий напрям еволюції економічної системи сучасного капіталізму.

Ліві кейнсіанці використовують далеко не всі елементи Марксової теорії відтворення. Так, прибуток і амортизацію вони об'єднують у поняття "квазірента", у структурі вартості сукупного суспільного продукту не враховують вартість сировини і частину національного доходу, що спрямовується на особисте споживання капіталістів. Називаючи основною і рушійною силою капіталістичного виробництва інвестування, абстрагуються від поняття "суперечність", розвиток якої, згідно з вимогами діалектичного методу, є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи.

Спроби західних вчених поєднати окремі аспекти кейнсіанства і неокласичного напряму призвели до появи концепції неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез.

Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями теорії макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою