Дж. Кейнс, перевівши увагу з проблеми пропозиції ресурсів (неокласична школа) на проблему ефективного попиту, висунув теорію мультиплікатора. Він поставив питання про необхідність державного регулювання ринкової економіки, пошуку нових засобів пом'якшення масового безробіття та економічних криз, на передній план висунув практичну функцію економічної науки.

З часів Дж. Кейнса саме практичну функцію стали активно використовувати для розробки теорій, спрямованих на оздоровлення, стабілізацію та усунення суперечностей ринкової економіки.

У працях таких послідовників Дж. Кейнса, як А. Хансен, Д. Робінсон, Е. Домар, Р. Харрод, Ф. Перру та інших, кейнсіанські ідеї були розвинуті у вигляді неокейнсіанських моделей економічного зростання, посткейнсіанських теорій розподілу національного доходу, стали ідейною та теоретичною базою ліберальних і соціально-демократичних сил у спробі пом'якшити соціальні суперечності та вдосконалити господарський механізм за допомогою державного регулювання ринкової економіки.

Якщо теорія Дж. Кейнса і його послідовників передбачала втручання держави в господарські процеси, то неоліберальна школа з її концепцією "соціального ринкового господарства" (Л. Мізес, Ф. Хайєк, В. Ойкен та ін.) спиралася на позиції свободи дій, на загальнолюдські цінності. Економісти цього напряму мали особливу популярність після Другої світової війни в країнах Західної Європи, зокрема у ФРН.

З початком світової економічної кризи 1974—1975 років кейнсіанство перестало бути провідним напрямом аналітичної економії. Його замінив неокласичний напрям, представники якого звернулися до нових об'єктів аналізу і визнали шкідливим втручання держави в економічне життя.

Істотної еволюції зазнала теорія граничної корисності, де акцент аналізу перемістився на комплекс ціноутворюючих факторів. Теорія граничної продуктивності в післявоєнний період дала поштовх для розвитку неокласичних теорій зростання, в яких основна увага зосереджувалась на проблемі потенційно можливого зростання, з урахуванням факторів виробництва та їх оптимального використання (виробнича функція Кобба-Дугласа, багатофакторні моделі Р. Солоу, Я. Тінбергена).

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XX ст. неокласичні ідеї трансформувались у неоконсерватизм як провідний напрям сучасної аналітичної економії. Його основними течіями є:— 

монетаризм Чиказької школи, очолюваної М. Фрідменом, яка визнала вирішальним фактором економічний розвиток і боротьбу з інфляцією шляхом, по-перше, жорсткого регулювання грошової маси (4—5 % щорічного приросту); по-друге, скорочення державних видатків на соціальні потреби;— 

економіка пропозиції. (А. Лаффер), що передбачає відмову від регулювання платоспроможного попиту на користь реалізації пропозиції товарів шляхом максимального сприяння розвиткові великого, середнього та дрібного виробництва, зниження податків на корпорації для прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці та підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів;— 

теорія раціональних сподівань, заснована на тому, що економічні суб'єкти (корпорації, споживачі) за допомогою комп'ютеризації можуть раціонально використовувати інформацію та оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності й ринкових відносинах.

У цих неоконсервативних теоріях домінує практична функція економічної науки, спрямована на саморозвиток економічних систем і вирішення їх суперечностей.

У 60-х — 70-х роках еволюціонує інституційно-соціальний напрям, який виник ще у 20-х —30-х роках XX ст. Його представники — Дж. Гелбрейт, Р. Арон, У. Ростоу, Д. Белл — критикували всі традиційні школи за відрив від аналізу соціальних проблем, виступали за соціологізацію економічної науки та розробляли концепції трансформування капіталізму в умовах науково-технічної революції.

Теоретики інституційно-соціального напряму обґрунтовують трансформацію капіталістичної системи бурхливим розвитком науки і техніки. Опису та з'ясуванню цих змін присвячені такі теорії, як "суспільство послуг" К. Кларка та Ж. Фурастье, "суспільство масового споживання" У. Ростоу, "планова система" Дж. Гелбрейта, "постіндустріальне суспільство" Д. Велла, "суспільство третьої хвилі" Е. Тоффлера, "суспільство високої технології" Дж. Нейсбита, "інформаційне суспільство" Є. Масуда та ін.

Теоретики цього напряму враховують дію таких нових явищ сучасного капіталістичного суспільства, як регулювання, орієнтація внутрішнього ринку на масове споживання, значний розвиток соціальної сфери, їхні зусилля спрямовані на розробку форм соціалізації суспільних відносин, пошук певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціально-класові суперечності. У цьому полягає практична функція теорій інституційно-соціального напряму, а їх вивчення становить науковий інтерес.

Вклад українських учених у розвиток економічної науки.

Поступ економічної науки не можливий без подолання однобічності та догматизму будь-якої з економічних концепцій, без аналізу й синтезу всього позитивного, що створено видатними економістами й економічними школами попередніх поколінь.

Українці, незважаючи на постійне пригнічення економічної думки через колоніальний статус нації, активно долучалися до процесу наукового розвитку економічних теорій. На жаль, про це було більше відомо зарубіжній економічній громадськості, оскільки, по-перше, український народ тривалий час був позбавлений своєї державності; по-друге, всі українські економісти вважалися радянськими (російськими), а праці українських економістів часто не були доступні навіть фахівцям. У ВНЗ економічну думку України не вивчали. Будь-який прояв інтересу до спадщини українських економістів тлумачився як "буржуазний націоналізм", що був оголошений найнебезпечнішим ворогом більшовизму і репрезентованої ним імперії.

Незважаючи на це, економічна думка в Україні розвивалася в загальноєвропейському та світовому контексті. Майже всі хоч трохи помітні українські економісти контактували з економістами західноєвропейських країн, добре знали їхні концепції та науковий інструментарій, стежили за процесами його вдосконалення. Так, українець С. Ю.Десницький був учнем А. Сміта — творця трудової теорії та автора знаменитої праці "Багатство народів".

Розвиткові економічної науки сприяв і І. В. Вернадський (1821—1887) — батько знаменитого природознавця. У 1849 році він захистив докторську дисертацію, присвячену аналізу італійської економічної літератури. Вже один цей факт свідчить, що українські економісти виходили за національні межі, долучалися до загальноєвропейського наукового контексту. І. В. Вернадський критично оцінював утопічні теорії "общинного соціалізму", носіями якого були О. Герцен, M. Чернишевський та інші російські соціалісти, був головним опонентом М. Чернишевського, він видавав журнал "Економічний покажчик", що для того часу, як стверджують дослідники, був унікальним виданням.

Важливе місце в українській і в європейській економічній науці належить доцентові Київського університету M. І. Зіберу (1844—1888), який досліджував первісну культуру, захистив дисертацію, присвячену вивченню еволюції трудової теорії від Д. Рікардо до К. Маркса. Він першим у світі здійснив науковий аналіз "Капіталу" К. Маркса, визначивши його джерела. До речі, сам К. Маркс зазначав, що M. І. Зібер найглибше проник у методологію "Капіталу". Через посередництво M. І. Зібера знайомилися з економічною теорією марксизму Г. В. Плеханов та інші російські соціал-демократи.

У дусі соціалістичних соціально-економічних поглядів формувався світогляд С. А. Подолинського (1850—1891) — основоположника екологічної парадигми сучасної економічної науки. Найвагомішим у його науковій спадщині є економіко-екологічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні "Праця людини, її ставлення до розподілу енергії" (1880). Дослідження було

3—5-2(39 опубліковане німецькою, французькою та італійською мовами. Суть відкриття С. А. Подолинського полягає в тому, що за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини суспільства і природи, уникнути енергетичної кризи, оскільки праця здатна не тільки постачати, а й зберігати і нагромаджувати сонячну енергію.

Відкриття С. А. Подолинського справило помітний вплив на світову економічну та екологічну науку, що зазначали чимало дослідників, а нині на цьому наголошують сучасні природознавці, філософи, економісти.

У розвитку економічної науки велика заслуга належить видатному українському вченому М. І. Туган-Барановському, який обґрунтував можливості синтезу трудової концепції та концепції граничної корисності, що вважалися антиподами. Теорія М. І. Туган-Барановського була математично аргументована за допомогою використання нескінченно малих величин.

М. І. Туган-Барановський зробив помітний вклад у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, у критику економічних доктрин марксизму, економічних концепцій російського народництва. Світове визнання М. І. Туган-Барановський одержав за дослідження теорії ринку й економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку позитивно сприйняли економісти багатьох країн ще за життя вченого. Його праця з історії криз в Англії на початку XX ст., перекладена німецькою та англійською мовами, вплинула на економічні погляди провідних економістів Європи й Америки. М. І. Туган-Барановський є першим східноєвропейським ученим, якого визнала світова економічна думка.

Помітним явищем в економічній науці XX ст. був представник "Київської школи" Є. Є. Слуцький (1880—1948). Він одним з перших в Україні застосував математичні методи в економічній науці. Його економіко-математичні праці, написані на рубежі 10-х — 20-х років XX ст. і опубліковані в українських та зарубіжних виданнях, стали основою нового напряму в науці — праксеології. На батьківщині ж економіко-математичні погляди Є. Є. Слуцького замовчувалися, а зарубіжні економісти-математики щедро їх використовували, віддаючи належне доробкові й талантові українського вченого. Праці Є. Є. Слуцького актуальні й нині, особливо в практиці моделювання економічних процесів.

Міжнародне значення