У практиці управління всі названі форми влади використовуються не в "чистому" вигляді, а в оптимальному поєднанні відповідно до конкретних ситуацій.

У вітчизняній практиці управління протягом багатьох десятиліть перш за все цінувалися спеціалісти в тій чи іншій галузі. Для менеджера така якість не головна, а природна, сама собою зрозуміла.

Менеджмент — це, по-перше, влада і мистецтво керівництва, тобто це авторитет посади, що змушує підлеглих виконувати розпорядження керівника, і авторитет особистості керівника, якого слухають тому, що він пропонує раціональніші рішення, які дають прибуток фірмі та її працівникам.

По-друге, це спосіб і манера спілкування з людьми. Способи спілкування формулює наука, їх можна вивчити і навіть натренуватися ефективно використовувати. Широко відомі, наприклад, правила ефективного проведення нарад, переговорів, ведіння телефонних бесід і т. ін. Манера спілкування — це частина мистецтва менеджменту, якою менеджер має оволодіти самостійно. Причому менеджер повинен враховувати індивідуальні риси свого характеру і стилю керівництва, специфіку діяльності підприємства та особливості підлеглих.

По-третє, це особливі уміння й адміністративні навички, що дають можливість організувати ефективну працю апарату управління, який складається з багатьох служб і кваліфікованих працівників.

Менеджер самостійно розпоряджається фінансами фірми, але не безвідповідально — все фіксується і документується, а потім скрупульозно аналізується. Одержані результати є основою матеріального заохочення, підвищення або пониження менеджера по службі. Звичайно, він може радитися з керівництвом і спеціалістами фінансових служб, брати до уваги їх думку. Однак за нього ніхто не приймає рішень щодо фінансів, що досить небезпечно без використання тривалої стратегії.

Талант менеджера трапляється не частіше, ніж талант художника чи композитора. Тому за рубежем ця професія вважається найпрестижнішою, оскільки у своїй діяльності менеджеру доводиться виконувати складні і престижні функції управління: стратегічну, адміністративну, експертно-інноваційну, виховну і функцію лідера.

Стратегічна функція керівника полягає в координації ним процесу розроблення стратегії і складання планів на основі аналізу ситуації і прогнозів мети фірми. Вона є головною функцією у "мирний" час.

В умовах нового етапу НТР дедалі більшого значення набуває експертно-інноваційна функція керівника, яка тісно пов'язана з попередньою. Вона вимагає від нього постійного/ цілеспрямованого ознайомлення з новинками, їх кваліфікованої оцінки, створення умов для невідкладного впровадження у практику.

У зв'язку з цим трохи знизилося значення традиційної для керівництва адміністративної функції. Вона більшою мірою зберігає свою роль на нижніх щаблях управлінських структур.

Важливість становища, яке належить у житті фірми її працівникам, покладає на керівників обов'язок здійснювати виховну функцію: створювати в колективі сприятливий морально-психологічний клімат, підтримувати традиції, розв'язувати конфлікти, а ще краще запобігати їм, формувати зразки поведінки, допомагати підлеглим у скрутних обставинах.

І, нарешті, керівникові буде важко досягти успіхів у всіх справах, якщо він не оволодіє повною мірою функцією лідера, про яку йшлося раніше.

Російський психолог Р. Кричевський вважає, що керівникові притаманна ще й так звана психотерапевтична функція, яка передбачає створення для підлеглих атмосфери комфорту, безпеки, впевненості в завтрашньому дні, бажання зберегти своє членство в колективі.

Керівники, крім офіційних обов'язків, зумовлених їхніми функціями і закріплених у відповідних документах (положеннях, статутах, інструкціях тощо), мають щодо своїх підлеглих і неофіційні обов'язки: з повагою і терпінням ставитися до їхніх поглядів, інформувати колектив про справи організації; створювати сприятливий морально-психологічний клімат і атмосферу довір'я; не загравати з підлеглими, але й не робити з них ворогів; виявляти інтерес до їхніх особистих проблем.

У процесі виконання своїх функцій керівник використовує різні методи і стилі управління: авторитарний, ліберальний і демократичний.

Авторитарний стиль грунтується на тому, що керівник віддає розпорядження своїм підлеглим, не пояснюючи їх зв'язок із загальною метою і завданням фірми і не прагнучи дізнатися про їхню думку та одержати їх схвалення. При цьому перевага надається наказам, а серед стимулів переважає погроза покарання.

Виділяють два різновиди цього стилю: "експлуататорський" і "доброзичливий". "Експлуататорський" передбачає, що керівник, не довіряючи підлеглим, вирішує всі питання виключно самостійно, а їм "спускає" лише вказівки про те, що, як і коли робити. Підлеглі, сприймаючи такі вказівки як нав'язані згори, ставляться до них, як правило, негативно, навіть якщо вони по суті правильні, а тому виконують їх за принципом "наша справа маленька".

При більш м'якому — "доброзичливому" — різновиді авторитарного стилю керівник ставиться до підлеглих поблажливо, по-батьківському. Приймаючи рішення, він цікавиться їхньою думкою, хоч, незважаючи на її обгрунтованість, робить по-своєму. Якщо це робиться демонстративно, то психологічний клімат у колективі може значно ускладнитися.

Менеджер неминуче стає автократом у двох випадках: 1) коли він за своїми особистими якостями та рівнем кваліфікації стоїть нижче людей, якими керує; 2) коли його підлеглі мають дуже низьку загальну і професійну культуру і в групі немає професіоналізму і цілеспрямованості.

Ліберальний стиль управління базується на мінімальному втручанні керівника в діяльність підлеглих. Керівник вважає підлеглих рівними партнерами. Більше того, керівник приймає рішення, запропоновані підлеглими, якщо навіть вони не збігаються з його власними. Іноді це є наслідком професійної слабкості менеджера. У той же час ліберальний стиль може легко трансформуватись у бюрократичний, якщо керівник взагалі "відходить" від справ, фактично передає їх у руки "висуванців", які від його імені управляють колективом, застосовуючи з часом більш авторитарні методи. Керівник лише вдає, що керує, а насправді сам залежить від своїх добровільних помічників.

Демократичний стиль управління характеризується високим ступенем децентралізації повноважень, активною участю співробітників у прийнятті рішень, створенням таких умов, за яких службові обов'язки стають для них привабливими самі по собі, їх успішне виконання є водночас і основою винагороди. В умовах демократичного керівництва підлеглі самі вирішують більшу частину проблем, а керівництву залишається лише формувати атмосферу довір'я, відкритості та за потреби надавати допомогу і сприяння.

Тому демократичний стиль управління має тенденцію до поширення і на цей час є найдосконалішим. Авторитарний, ліберальний та демократичний стилі управління не мають чіткого розмежування. На практиці вони переходять один в одного.

Список використаної літератури

1. Конституція України. — К., 1996.

2. Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" // Закони України. - К.: АТ "Книга", 1996. - Т. 1.

3. Закон України від 26 лютого 1991 р. "Про підприємництво" // Там само.

4. Закон України від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" / / Там само.

5. Закон України від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні" // Там само.