Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Система агробізнесу та земельна рента

Система агробізнесу та земельна рента

План

1. Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі

2. Агропромисловий комплекс та його структура. Види сільськогосподарських підприємств. Нові форми господарювання в АПК

3. Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

4. Економічні та правові аспекти сучасної аграрної реформи в Україні

Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі

Аграрні відносини — це особливий вид економічних відносин, які формуються в суспільстві між його членами, господарствами та державою з приводу володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств. Вони включають також рентні відносини, що виникають з приводу виробництва і розподілу чистого доходу між виробниками, власниками землі та державою.

Як складова частина всієї економічної системи аграрні відносини мають специфічні риси. Це зумовлено насамперед тим, що основним засобом виробництва в аграрному секторі є земля, що сільське господарство найбільше залежить від природних та біологічних законів тощо.

Місце і значення аграрних відносин в економічній системі України визначається тим, що сільське господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства України.

Незважаючи на відсталість аграрного сектора економіки від сучасного світового рівня, його загальний потенціал в Україні досить вагомий. Він включає 42 млн га сільськогосподарських угідь. При цьому найродючіші чорноземи знаходяться саме в Україні. Безпосередньо в сільському господарстві (не враховуючи присадибних ділянок) зайнято 4 млн чоловік (близько 20% працюючих в усіх галузях економіки), виробляється близько 40% валового суспільного продукту, зосереджено приблизно третину основних виробничих фондів, формується три чверті фонду споживання, а його питома вага у фонді продовольчих товарів становить 96%.

В умовах економічної кризи, що продовжує загострюватися, різко скорочується виробництво, продаж і споживання населенням продуктів харчування. До того ж значна кількість сільськогосподарської продукції та кінцевих продуктів харчування псується і гине, скуповується і розкрадається, вивозиться за межі України за бартерними угодами тощо. Все це зумовлює бурхливе зростання ринкових цін, істотне обмеження обсягів і структури споживання населення.

Отже, саме життя ставить перед економічною наукою невідкладне завдання всебічного аналізу сучасних аграрних відносин та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій щодо їх реформування.

Аграрна сфера — це специфічна галузь виробництва та життєдіяльності. В її основі — безпосереднє використання потенціалу і ресурсів живої природи з її законами й умовами. Аграрній сфері притаманні особливі аграрні відносини, які перебувають у складній взаємодії з існуючою системою соціально-економічних відносин.

В основі аграрних відносин лежать відносини, що виникають між людьми з приводу використання у сільському господарстві землі та інших природних ресурсів. Сутність аграрних відносин полягає в тому, щоб забезпечити прямий зв'язок між працівником і використовуваними ним елементами живої природи, в першу чергу землею, хоч форми цього зв'язку можуть бути різними.

До сфери аграрних відносин належать не тільки виробничі відносини суспільства із сільськогосподарськими підприємствами, а й відносини всередині останніх, у зв'язку з цим важливо виділити аграрні відносини у вузькому і широкому розумінні: перші обмежені галуззю сільського господарства, другі поширюються на всю систему економічних відносин, що виникають у суспільстві з приводу привласнення і використання землі та інших засобів виробництва в усьому агропромисловому комплексі. Іншими словами, аграрні відносини в широкому розумінні мають риси агропромислових відносин.

Найважливішою і визначальною частиною аграрних відносин є відносини власності на землю. Це обумовлено особливою роллю землі як головного засобу виробництва в аграрному секторі економіки. Власність на землю як економічна категорія розкриває історичну форму привласнення землі як засобу виробництва і предмета природи. В Земельному кодексі України (2001) визначено такі форми власності на землю, як державна, комунальна, приватна, і вказано, що всі ці форми власності є рівноправними.

Прийняття та запровадження цього закону має довгу передісторію. Давня мрія і політичне гасло "Земля — тим, хто її обробляє" здійснюються, як відомо, протягом тривалого часу. В різних країнах цю проблему вирішували неоднаково. Не розв'язала її в наших умовах, що тепер стало очевидним, і націоналізація землі за ленінським Декретом про землю 1917 року. Оскільки землю згідно з цим Декретом було перетворено на загальнодержавну власність, фактично розпоряджатися нею стала держава в особі урядових органів. Держава безплатно передавала землю у користування різним державним і кооперативним землекористувачам. За цих умов земля виявилася водночас і всенародною, і нічиєю. Земля не піддягала купівлі-продажу, передачі в оренду і спадщину.

Разом з тим пошуки шляхів перетворення землі на об'єкт дійсно раціонального господарювання і способів закріплення її за конкретним заінтересованим господарем — одна з найважливіших проблем аграрної реформи, яка залишається вирішеною не повною мірою. Прийняті в Україні земельні законодавчі акти, які передбачають право приватної власності на землю, поки що не мають діючого механізму їх реалізації. При цьому слід розрізняти приватну власність на землю як її загальну форму від приватної власності на землю тих, хто її обробляє, для кого вона є необхідною умовою економічної свободи трудівника.

На сучасному етапі земельна реформа має розв'язати проблему переходу до приватної власності на землю в різних формах — не тільки індивідуальної чи сімейної, а й корпоративної, спільної часткової тощо. Реформування земельних відносин відбувається на основі процесів роздержавлення і приватизації земельного фонду України.

Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України, поряд з реформуванням земельних відносин, передбачає також зміни у складі суб'єктів аграрного сектора, реформування ціноутворення на ринку продовольства, соціальної сфери на селі, а також створення надійної законодавчої бази, яка забезпечить ефективний розвиток сільського господарства у складі АПК.

Агропромисловий комплекс та його структура. Види сільськогосподарських підприємств. Нові форми господарювання в АПК

Становлення та розвиток агропромислового комплексу (АПК) відображає природно-історичний процес розвитку продуктивних сил, економічних, технологічних та організаційно-технічних відносин у сільському господарстві та взаємозв'язаних з ним галузях і сферах господарської діяльності. Формування АПК є закономірним результатом агропромислової інтеграції — зміцнення взаємозв'язків і органічного поєднання сільського господарства та суміжних галузей, які його обслуговують, постачають йому ресурси і доводять його продукцію до споживача.

Основою агропромислової інтеграції є розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. В результаті від сільського господарства відокремлюється низка функцій: виробничо-технічне та агрохімічне обслуговування, меліоративні роботи тощо. Нині більшу частину (близько 90%) матеріально-технічних ресурсів сільського господарства виробляють у промисловості.

Зв'язки сільського господарства з іншими галузями стають складнішими і різнобічними, від їх організації і надійності дедалі більше залежить ефективність виробництва. Отже, виробництво, перероблення і реалізація сільськогосподарської продукції є справою АПК як економічної та організаційної цілісності.

АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

У ринковій економіці сукупність відносин і зв'язків галузей АПК становить систему агробізнесу.

Слід розрізняти народногосподарський АПК, що охоплює відповідні галузі в масштабі країни, і регіональні АПК у межах області, району тощо. В народному господарстві України АПК посідає значне місце. Його головна функція полягає у виробництві сільськогосподарської продукції, її переробці в продовольчі та інші товари споживання, у доведенні їх до споживача. Крім того, АПК виконує інші важливі соціально-економічні функції: по-перше, робить внесок у національний дохід країни, що сприяє збалансованості вартісних, грошово-валютних пропорцій у народному господарстві; по-друге, зберігає та підвищує родючість грунтів, забезпечує екологічну рівновагу в навколишньому природному середовищі; по-третє, послідовно поліпшує умови праці та побуту сільського населення, здійснює комплекс заходів щодо покращення умов здобуття освіти, торговельного, культурно-побутового і медичного обслуговування у сільській місцевості. Завдання полягає в тому, щоб створити для сільських працівників такі умови життя та праці, які б перетворили працю селянина на престижну.

АПК виконує притаманні йому функції за наявності науково обгрунтованої галузевої структури, до якої входять три основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничо-технічне забезпечення (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив, капітальне будівництво в АПК тощо); 2) безпосередньо сільське господарство; 3) галузі, що забезпечують заготівлю, транспортування, переробку сільськогосподарської продукції і доведення її до споживача (легка, харчова, м'ясна, молочна, борошно-круп'яна і комбікормова галузі, торгівля продовольчими товарами).

У структурі АПК України перша сфера становить 12,5%, друга — 48,5%, третя — 39%. При цьому за останні роки дещо зменшилася питома вага сільського господарства за рахунок збільшення частки переробних галузей. Це закономірний процес, притаманний АПК розвинутих країн, де на сільське господарство припадає лише 10% продукції АПК.

У складі АПК важливе місце належить його інфраструктурі, яка забезпечує загальні умови розвитку виробництва та життєдіяльності людей: це шляхово-транспортне господарство, матеріально-технічне обслуговування, складське і тарне господарство, галузі соціального обслуговування. При цьому слід виділити виробничу інфраструктуру, яка власне обслуговує виробництво, і соціальну, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей (житло, культурно-побутове обслуговування, торгівля, громадське харчування тощо). Відповідні ланки інфраструктури є в кожній з трьох


Сторінки: 1 2 3