шлях з рівня ніг метафоричного тіла суспільства, що символізують землеробів, які знаходяться найближче до землі у найнижчому положенні, але складають опору і забезпечують рух усьому тілу суспільства. На наступному етапі свого шляху дівчина змушена рятуватися від смерті, переодягнувшись в лицарський одяг. Символічним є те, що першими вона взуває чоботи (починає з ніг), потім вкриває латами груди, плечі і руки, що в метафоричному сенсі означає наступний прошарок середньовічного суспільства - воїнів, тих хто захищає та підтримує життєдайні сили організму - голову і серце. Останніми Леола вдягає рукавички лицаря - перевдягає руки, що символізує найцінніше її досягнення - зміну знаряддя праці - ярма на зброю, а зброї на перо і чорнило. На своєму життєвому шляху дівчині доводиться долучитися до королівського двору (у метафоричному розумінні серця тіла). І навіть, побувати у бібліотеці монастиря (метафоричних очей тіла) - місті виключно для обраних, тих хто молиться, уособлюючи голову метафоричного тіла суспільства. Саме бібліотека стає центром сакрального шляху Леоли, адже тут вона знаходить ковчег з трьома найбільш значущими книгами у своєму житті.
Перші спогади Леоли охоплюють той період її життя, коли вона, 15-річна кріпосна селянка, разом зі своїм батьком і братом виорюють висушену спекою землю, намагаючись прогодуватися і вижити в умовах постійної міжусобної війни. Їх життя і праця подібні до праці свійських тварин. Символічним є те, що на одному полі посів межує з битвою. Крізь призму середньовічної свідомості закономірним видається амбівалентне сприйняття землі як утроби, що народжує плоди і як могили, що вміщує прах померлих та всотує їхню кров, служить щоб «ховати і той же час засівати і знімати врожай» за М. Бахтіним [1, с. 208]. Саме в такому сенсі Леола згадує часи своєї юності «день за днем, поки ми шкрябаємо невдячну шкіру землі, вони (воїни) поливають сусіднє поле своєю кров'ю» [6, с. 11]. Цей перший період життя дівчини визначимо як початок її шляху, як її первинний (природний) стан.
Страх смерті від рук розлючених переможених воїнів або щасливих переможців примушує землеробів покинути незоране поле. Леола використовує несподівані хвилини відпочинку в спекотний літній день для зустрічі зі своїм нареченим на березі ставка. Важливою складовою частиною первинного стану героїні ми вважаємо її тіло «здорове, молоде і незаймане» [6, с. 16]. Тіло героїні як чиста сторінка рукопису, позбавлене відбитків будь-якого досвіду, «життя вдягає наш попередній досвід у нові і доволі реальні шати буття» [6, с. 39]. Лише досвід важкої фізичної праці - рани від лямки ярма на плечі та солоний піт лишили свої відбитки на шкірі. Стомлена дівчина занурюється у ставок і залишає у воді «пил, піт і липучі спогади про кров вояків, весь цей біль і злість, ці тіла знівечені та розчленовані» [6, с. 16]. Вода виступає «джерелом всякого життя, вихідним станом всього сущого, еквівалентом первісного хаосу» [7, с. 240]. На відміну від річки, що могла б принести героїні надію на оновлення/зміни, стояча вода неглибокої «калюжки», як називає її Леола, обмежує будь-які прагнення дівчини, ще раз підкреслює її тваринний стан. Інше значення води - стихія зародження життя, плодючості, материнства, що виступає маркером єдино можливого горизонту очікування середньовічної дівчини-селянки. Відведені їй ролі робочої худоби та матері сприймаються героїнею не як неминучі, а як бажані: «Я хочу бути його теличкою... Хочу мати з ним дітей і прожити гарне життя» [6, с. 18].
Знівечені та розчленовані тіла, якими «засіяне» поле у спогадах Леоли, на нашу думку, виступають тут у ролі ритуальних жертовних предметів або тварин, що посилює символіку відділення «частини від цілого, життя від його тілесної оболонки» [3, с. 17]. Багаторазове повторювання дій героїні, низка її символічних смертей/народжень, просторове спів- падіння початку і кінця її подорожі, її сприйняття світу «протягом якогось часу світ був дивом, потім повернулася темрява» [6, с. 9] дозволяє нам визначати час роману як циклічний. Захід сонця, символ закінчення дня (завершення певного періоду життя) і надії на новий світанок, перше що бачить Леола, вийшовши з води. Фіолетова стрічка, що вінчає горизонт - символ нездійсненності, втрати, пам'яті й вірності. Її потаємні мрії про далекі краї обмежені горизонтом нездійсненності.
Того ж дня воїни спалили рідне селище героїні, а всіх чоловіків забрали у солдати. Леола була викинута зі свого світу - самотня, бездомна, безвладна, розгублена, позбавлена будь-якої надії на виживання. Цей другий етап ритуалу переходу, «період поза часом», триває для героїні декілька днів. Середньовічна дівчина переживає момент повної відірваності від спільноти, її лякає беззахисність та уразливість, а також «відсутність теперішнього моменту (часу), самотність така абсолютна і оголена посеред ночі... » [6, с. 22] Сама героїня визнає, що ліс міг би надати їй кращого притулку, проте не наважується увійти у «цю огидну темряву, що загрожує своїми прадавніми тайнами» [6, с. 22]. Ліс, як і поле, відігравав важливу роль у житті середньовічної людини. В епоху раннього середньовіччя на теренах Середземномор'я культура місцевих землеробів протистояла, а згодом асимілювала з культурою варварських (германських) племен. Ж. Ле Гофф зазначає, що «простором землеробів виступало поле, простором варварів - ліс» [2, с.