132]. Моделлю харчування землеробів, яка згодом набула християнської сакральності, була тріада: злаки, виноградне вино й оливкова олія. На відміну від хліборобів варвари надавали перевагу м'ясу і ячмінному пиву, що незабаром стало символом варварської цивілізації. Так і Леола у скруті п'є пиво, символічно повертаючись до варварського тваринного стану, регресує у долучені до цивілізації. Таким чином, як показує авторка роману, ліс у свідомості середньовічної людини несе парадоксальне амбівалентне значення: з одного боку, він збагачує раціон землеробів, з іншого - у їх уяві - він є «осередком прадавніх варварських та поганських вірувань» [2, с. 132]. На межі лісу й поля Леола зустрічає знакову тварину - дикого кабана, «він став майже рівним Великій Матері Землі, що їй покланялися середземноморські народи» [2, с. 132]. Тваринний жах, який викликає в дівчині близька присутність цього хижого звіра, змушує її померти для існування «поза часом» «думаю я вмерла, чи хочу вмерти» (гра іспанських слів сгео^иіего) [6, с. 23] і відродитися для життя у новому статусі. Невипадково символіка смерті повторюється двічі: полум' я винищує зовнішній світ минулого дівчини, а пекельний жах випалює минуле з її серця, з її ідентичної сутності «страх може винищувати страх» [6, с. 23].
Виконуючи обряд третього етапу ритуалу переходу, дівчина вбирається в обладунки одного з убитих лицарів і повністю зрікається своєї жіночої природи, зрізавши своє волосся наче «смертельно пораненого звіра» [6, с. 26]. Алюзія на жертвоприношення через ритуальне вбивство тварини, підкреслює незворотність перетворення.
Рішення Леоли переховуватися у лицарських латах уможливлює її безперешкодне пересування у просторі, але не надає героїні відчуття захищеності та впевненості, яких вона потребує. Чоловічий одяг, як маркер її вільного статусу, виконує роль мушлі для її слабкого тіла. Лише оволодіння мистецтвом бою змушує героїню усвідомити своє тіло як засіб, який дозволяє їй навчитися вправлятися зі зброєю, і від якого повністю залежить її виживання.
Відважна дівчина наражається на смертельну небезпеку - бути спаленою, як відьма, за те що носить чоловічий одяг. У середньовічній панівній ідеології маски, грим і перевдягання пов'язувалися з проявом одержимості нечистими силами і засуджувалися. Тіло в епоху Середньовіччя осмислювалося парадоксально: з одного боку концептуальна зна- ковість тіла людини була негативною, з іншого - образ стражденного Тіла Христового популяризувався. Статус тіла був дуже низьким, людина мала сприймати своє тіло як ворога, як «огидне вмістилище душі» за словами Папи Григорія Великого [2, с. 132] і спрямовувати всі свої зусилля на його упокорення. Саме фізична недосконалість жіночого тіла стала фундаментом для ідеологічного обґрунтування її підлеглого статусу в середньовічному суспільстві. Жінка як істота фізично слабша за чоловіка, яка мала недосконале тіло, могла тільки коритися чоловікові. Такий фізіологічний прояв жіночого тіла, як менструальна кровотеча сприяв тому, що безжалісне середньовічне суспільство не любило крові. Проливати кров вважалося гріховним. З метою запобігання гріховному кровопролиттю був навіть установлений регламент ведення війни, що відображено в одному з епізодів роману «Історія прозорого короля». Монахи не могли брати зброю до рук. Саме тому тіло монаха, на відміну від тіла воїна мало бути здоровим, не покаліченим, без шрамів. У зв'язку з тим, що в епоху масштабних кровопролитних війн, страшних хвороб та епідемій, важкої фізичної праці та одночасного недостатнього харчування селян, які складали приблизно 80-90 % всього населення, більше шансів досягти почесного віку мали монахи, які мешкали в монастирях і вели більш-менш спокійний та здоровий спосіб життя, і могли розраховувати на медичну допомогу. Саме тому образ старого чоловіка дорівнює у середньовічній свідомості образу мудрого, досвідченого монаха, який викликає повагу і довіру. Що стосується старої жінки, то її сиве волосся і зморшкувате обличчя викликають негативні асоціації. Жінка, яка вже втратила свою біологічну цінність для продовження роду і якимось чином змогла врятуватися від смертельних негараздів тогодення, вимальовувалася в термінах «уеШІа» - маленька стара, що завжди приносить нещастя. Їх завжди підозрювали у зв'язках з нечистою силою, а згодом відверто почали вважати їх могутніми чаклунками (звідси рідний з дитинства образ Баби-Яги).
Ритуали переходу уможливлюють рух героїні крізь соціальні прошарки «відповідні церемонії мають подвійну функцію: вони засвідчують зміну статусу і магічним шляхом реалізують цю зміну» [3, с. 17]. Цікавою є аналогія подорожі Леоли зі шляхом цивілізації, що проходить середньовічна Європа: від землеробства, через військову справу до формування та освоєння аристократичних манер.
У фіналі свого шляху, ґрунтуючись на обізнаності в античній філософії, літературі та мовах героїня сама стає вчителем, митцем, письменницею (пише свій життєпис, мріє написати енциклопедію). Особливістю стилю Роси Монтеро є широка парадигма використання метафори тіла у застосуванні до суспільства, свідомості, творчості, художнього твору тощо.ЛІТЕРАТУРА
Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса / Михаил Бахтин. - М.: Наука, 1965. - 356 с.
Гофф Ж.Л., Трюон Н. История тела в средние века / Жак Ле Гофф, Ніколя Трюон; [Пер. с фр. Е. Лебедевой]. - Текст, 2008. - 188 с.
Лич Эдмунд. Культура и коммуникация: Логика взаимосвязи символов. К использованию структурного анализа в социальной антропологии. Пер. с англ. - М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2001. - 142 с.
Марсель, Г. Метафизический дневник / Габриэль-Оноре Марсель;