У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


західній культурі тілесні функції є важливішими, ніж функції свідомості. Відтак характерним для філософсько-антропологічного концепту тілесності є поступове перетворення тіла з об'єкта на суб'єкт. Тіло визнають найважливішим виміром людяності й розглядають як основний предмет гуманітарного знання, ґрунтованого на досвіді. Важливою тезою при цьому є мислення через тіло: «Тіло - не лише суттєвий вимір нашої людської природи, але й основний інструмент усіляких людських звершень, наш засіб засобів, необхідний для сприйняття, дії й навіть мислення. Так само, як майстерні ремісники повинні досконало знати свої засоби, так і нам потрібні глибші соматичні знання, щоб покращити розуміння й наші досягнення в мистецтвах і науках про людину та поглибити наше володіння найвищим із мистецтв - мистецтвом удосконалення нашої людяності... Нам слід більшу увагу приділяти «мисленню через посередництво нашого тіла», - закликає філософ Р. Шустерман [1, с. 53]. З антропологічної перспективи суттєвим для літературознавчого дискурсу є розрізнення поміж «володінням тілом» і «буттям ним». Вирішальною при цьому є модальність зустрічі із самим собою, яку письменники часто описують у своїх творах як важливий момент самоідентифікації людини: перше тіло бачать, друге пізнають. Модус пізнання пропонує розрізнення, яке надає символічності й «володінню тілом». Тому «природна реальність тіла завжди прикрита вписаннями в тіло» [14, с. 6]. Тілесні повідомлення у вигляді інтенсивних моментів щастя, а ще частіше травм та болю передають особистісну, культурну чи соціально-історичну інформацію, будучи безпосередньо пов'язаними із «пам'яттю тіла». Німецька дослідниця А. Ассманн у зв'язку із пам'яттю тіла буквально говорить про «втілення»: моральними свідками вона називає тих, у чиї тіла й душі безпосередньо вписане насильство. «Тіло катованого й травматизованого є постійною ареною злочинного насильства і тим самим водночас >пам'яттю< свідків, яку не можливо так просто оприлюднити у вигляді переданого кимось послання. Моральний свідок не є вмістилищем послання, вмістилище тут саме є посланням» [3, с. 90]. В антропологічній студії «На межі мови» В. Фромм вказує ще на один аспект тілесності, мовлячи про тіло, яке займає позицію поміж «бути тілом», тобто організмом (Leib), і текстом: це імагіноване тіло (образ тіла), яке виникає в результаті писання й рецепції. Відповіднішою назвою цього «тіла» є організм (Leib). В естетичному сенсі, вважає дослідник, організм не можна об'єктивувати, його можна відтворити лише через уяву, однак не надолуживши його текстуально. Саме це «тіло» структурує відносини поміж автором і текстом (читачем і текстом) і >верифікує< написане (або прочитане) завдяки «невимовній відсутності» [8, с. 59]. Тому поряд із дискурсивними практиками і пов'язаними з ними мовними інсценуваннями В. Фромма цікавить зв'язок мови і тіла в непоня- тійному вимірі, який приєднується до мови. Тому при дослідженні тіла із погляду ненаявності й мовчання, на думку В. Фромма, слід брати до уваги не стільки вписування в тіло, скільки ті метафори й образи у художніх текстах, які тематизують складність медіалізації тіла в тексті. До цього ж часу, вважає дослідник, вивчення зв'язку мови й тіла відбувалося здебільшого навколо понять «тіло як розум», «відродження тіла в тексті» та в напрямі герменевтичного захисту смислу завдяки посиленому врахуванню тілесних моментів у тексті й людського володіння тілом.

Роздуми про тіло як матеріальну основу, категорію розрізнення, площину вписувань та культурну конструкцію традиційні у дослідженнях статей. Історія цієї галузі знань є водночас історією специфічного бачення тіла. У феміністичній теорії 70-х рр. тіло розглядали як залишок автентичного й місце протесту проти дискримінуючих культурних приписів. Про це йшлося у проектах жіночої естетики, яка пропагувала «написання тілом», що повинно було сприяти звільненому жіночому способу письма. Основою цих проектів була позаісторична, універсальна концепція тіла, критика якої спричинилася до подальших диференціацій. З одного боку, окремі дослідження історії тіла наголошували на історичному, географічному, релігійному розрізненні знань про тіло, коли йшлося про тілесне сприйняття, тілесний досвід чи розмову про тіло. Показовими у цьому відношенні є роботи історика і соціолога Барбари Дуден, яка у SG-х рр. ввела поняття «історія тіла», заявивши, що вона йде «слідами м'яса, а не тексту». У працях «Історія під шкірою» («Geschichte unter der Haut», 19S7) та «Жіноче тіло як публічне місце» («Frauenleib als цffentlicher Ort», 1991) дослідниця формулює тезу специфічного у зв'язку із епохою переживання власного тіла як чогось, що детерміноване історично. Тим самим вона ініціює вивчення змін соматичного самосприйняття як основний напрям історії жінок. З іншого боку, сумнівним стає змішання біологічного й культурного рівнів тілесних політик 7G^ рр. У кінцевому результаті ця критика привела до вживання двох категорій «стать» і «гендер», які дозволили провести різницю поміж біологічною і культурною статтю. Однак у подальшому дослідження зосередилися на культурній статі (гендері), що спричинилося у феміністичній теорії до втрати тілом свого значення. У 9G^ рр. у результаті рецепції книги Дж. Батлер «Тіла, що значать: дискурсивні межі статі» (переклад німецькою «Kцrper von Gewicht. Die diskursiven Grenzen des Geschlechts», 1995) саме в контексті дебатів про стать/гендер знову стало актуальним питання про співвідношення матеріальності тіла й мови. Дж. Батлер радикалізу- вала залежність тексту і статі, розуміючи не лише гендер, але також стать як дискурсивний конструкт. На її думку, установлення статі і гендеру

Сторінки: 1 2 3 4 5