З цієї перспективи зав'язка роману Фоєра- оповідача, коли в річці Брод затонула повозка

Трахіма з його дружиною й усіма пожитками, виглядає досить символічно. Адже на поверхні ріки з'являється безліч речей, але тіл самих загиблих так ніколи й не знайшли. Речі самі по собі не мають жодного сенсу, вони існують, допоки існує людина з її уподобаннями, віруваннями, бажаннями, смутком тощо. Зникають тіла, і цей мікрокосм порушується, розпадається, перетворюється на суцільний хаос. Однак із хаосу може народитися щось нове, тому що смерть ніколи не буває абсолютною, бо будь-яке тіло прагне продовження, і його смерть стає лише приводом для народження нового тіла. Так, із хаосу речей на поверхні ріки з'являється новонароджене тіло дівчинки, яка і була пра-пра-пра-пра... бабцею Джонатана.

Автор стверджує, що людина переживає дві смерті - це момент народження і момент смерті. Неодноразово ці моменти зациклюються в романі й відбуваються майже одночасно, що знову підтверджує думку про перехід/перетікання/ трансформування одного тіла в інше. Так, коли старий Янкель, який став вітчимом для новонародженої дівчинки, яку на честь ріки назвали Брод, помирає, автор підкреслює, що він лежить саме так, як колись в утробі матері.

Тож тіло сприймається Фоєром цілісно, воно не розщеплюється на елементи, а є сферою концентрації соматичної енергії.

По-друге. В дусі сучасного переосмислення народної традиції та тяжіння до карнавальної культури і "гротескного тіла" автор вибудовує декілька сюжетних ліній. Так, день, коли сталася трагедія на річці, поступово перетворюється на величезне карнавалізоване свято, яке збирає купу людей з усіх близько розташованих сіл і міст. Свято супроводжується сценічним розігруванням трагедії, перевдяганнями, змаганнями між чоловіками за мішок із золотом, домаганням Цариці Ріки і таке інше. Перехідний, драматичний момент переосмислюється в народній уяві як позитивний і животворний. Свято увінчується сексуальними оргіями. Саме від злиття двох тіл в єдиному екстазі від землі у космос надходять світлові спалахи. Ось як пише про це автор: "З космосу астронавти в змозі розрізнити людей, які займаються коханням, за мікроскопічними спалахами світла. Навіть не світла, а мерехтіння, яке легко прийняти за світло, - коїтусового випромінювання. Покоління за поколінням виливає його в пітьму, як мед, поки воно не досягне зору астронавта" [5, 95]. У такий спосіб автор іще раз підтверджує ідею єдності матеріального й духовного, ідею повноти й достатності людського тіла, ідею, яка збереглася саме в народній уяві і знаходить вихід у карнавалізованих, масових дійствах: "Бувають ночі, коли деякі міста мерехтять яскравіше звичайного. Важко, не примружуючись, дивитися на Нью-Йорк у день

Святого Валентина або на Дублін у день Святого Патріка" [5, 95-96].

Впритул до народної сміхової культури стоїть і тональність оповіді, яку обирає автор для Алекса, alter ego Фоєра-оповідача. Його безглузде й комічне вживання англійської - це лише поверховий пласт, за яким ціла філософія: "Гумор - це єдиний спосіб оцінити, наскільки прекрасним і жахливим є світ, можливість побачити повноту життя" та одночасно, як вважає герой, "Гумор - це спосіб сховатися від краси й жаху світу" [5, 158].

Наступною деталлю, яка наближає розуміння Фоєром тіла до його бахтінської інтерпретації, полягає в тому, що тіла героїв підкреслено незавершені, вони весь час знаходяться в русі, добудовуються та трансформуються. Так, у чоловіка Брод на ім'я Колкарь у черепі назавжди застрягає лезо пили. У такий спосіб трансформується його тіло, а разом з тим відбуваються й зміни у внутрішньому світі. Колкарь починає страждати від приступів нелюдської жорстокості й забиває дружину майже до смерті. Причиною стає видозмінене тіло: "Колкарь був замурованим у власному тілі - як любовна записка у пляшці, чиї чорнильні рядки ніколи не потускніють і не розпливуться, але і не досягнуть очей коханої людини" [5, 130]. Колкарь і Брод почали жити окремо, в різних кімнатах, їх єдиним способом спілкування стала невеличка діра в стіні, крізь яку вони могли лише бачити один одного. І тільки тоді вони почали пізнавати себе та іншого, розкривати глибинні стосунки між "я" і "не-я". Заглиблення у внутрішній світ іншого відбувалося лише через споглядання тіл: "Вони ніколи не дивилися один на одного здалеку. Вони не знали найглибшої інтимності, яка можлива лише на відстані. (...) Вони по черзі зазирали в отвір, переживаючи раптову й всеоб'ємну радість від пізнання чужого тіла і одночасно біль від неможливості його пізнати" [5, 176-177]. У момент смерті Колкаря у Брод народжується син, який був зачатий через стіну, тобто народження і смерть вкотре опиняються поряд. Навіть більше того, смерть Колкаря стає відверто амбівалентною, адже його тіло було вилито з бронзи і поставлено на площі селища, де він одразу став символом всевладності удачі. Цей постамент отримав назву Часоміру, до нього проходили чоловіки і жінки, щоб потриматися за різні частини тіла, залежно від того, про що вони просили і мріяли. В результаті кожного місяця постамент доводилося покривати новим шаром бронзи, від чого Часомір постійно змінювався, тож коли на нього