Тобто право Німеччини на Шекспіра тепер обгрунтовується не лише статусом "названого сина" спільногерманського походження, що народився в Англії та був відроджений у Німеччині, а й тим, що саме німці завдяки їхній іманентно властивій національній рисі - здатності до глибокого розуміння мистецтва - змогли по- справжньому оцінити його достоїнства і відкрити їх всьому світові.

Відомий поет, драматург XIX ст. Франц Дінгельштедт називає подібне укорінення творчості Великого Барда в німецьку культуру "Nostrifizierung" [6], тобто інституалізацією.

Тож під "інституалізацією" ми розуміємо процес створення онтологічних гарантів, спрямованих на легітимацію і популяризацію наукового та загальнокультурного інтересу до постаті В.Шекспіра, а також на збереження, стимулювання і розвиток рецепції творчості англійського генія у німецькому культурному просторі.

Одним із такого роду онтологічних гарантів виступає шекспірівське товариство, засноване у 1864 р., діяльність якого можна вважати важливим кроком у процесі інституалізації спадщини великого англійця в Німеччині XIX століття.

Очікувалось, що системне і глибоке вивчення творчості англійського майстра слова та ії популяризація серед усіх соціальних прошарків суспільних класів сприятиме підйому патріотичних настроїв та інтелектуальному розвитку німецької нації.

Слід наголосити, що заснування товариства 23.04.1864 р. на честь святкування 300 ювілею з дня народження Вільяма Шекспіра, визначалось також бажанням внести більш вагомий, аніж англійські вчені мужі, внесок у справу вивчення творчої спадщини великого драматурга.

Право німців претендувати на ушанування Шекспіра було обумовлене, як вважали відомі представники цієї нації, існуванням у Німеччині більш успішної, аніж в Англії, практики організації святкувань. Хоча мету і зміст шекспірівсь- ких свят в Англії та в Німеччині визначали по- різному. Англійці дотримувались тієї точки зору, що творчий доробок Шекспіра навіть без особливих зусиль з боку популяризаторів надзвичайно вагомий. Німці ж, навпаки, намагалися найграндіозніше та найвеличніше організовувати ювілеї на честь народження улюбленого англійського майстра слова. Як правило, в Німеччині шекспірівські свята проводилися дійсно на дуже високому рівні: програму складали урочисті промови провідних діячів культури, численні дискусії, а також промовлені або проспівані хвалебні оди, речитативи, а на довершення - декламація поетичних творів, вистави п'єс великого драматурга. Наприклад, у Віденському театрі постановка про шекспірівське життя закінчилась тим, що королева Єлизавета увінчала вінком бюст Великого Барда [4].

Підсумовуючи, зазначимо, що німці домоглися того, до чого закликав президент шекспі- рівського товариства Герман Ульрічі: "великого драматурга слід звільнити з полону його епохи, мови й національності, аби він став у гостинній Німеччині тим, ким він вже є: німецьким поетом у найбільш дійсному і повному розумінні цього слова" [7]. Крім того, процес укорінення шекспі- рівської творчості підтверджувався майже столітньою продуктивною історією рецепції великого англійця в Німеччині, векторність якої змінилася в середині XIX століття. Саме у цей період виникає потреба теоретичного осмислення вже напрацьованого. Тобто змінюються завдання та функції шекспірівської критики: творчість Великого Барда перетворюється на об'єкт наукового дослідження. На передній план виступають питання більш філософської, політичної, аніж художньої релевантності. На цей же період припадає поява перших спроб вивчити історію рецепції Шекспіра в німецькій культурі. Бачиться доцільним обмежитися тим, щоб вказати на деякі, найбільш важливі у цьому сенсі праці німецьких літераторів, які можна розглядати як знаки істо- ризації та систематизації того, що завдяки романтикам перетворилось на німецьку власність. Це, зокрема, "Поступове знайомство Шекспіра з Німеччиною" (1858) Артура Коберштейна [8], "Шекспір у Німеччині" (1843) Адольфа Штара

, "Шекспір у відношенні до німецької поезії, особливо до політичної" (1844) Теодора Вішера

.

До речі, план щодо створення шекспірівсько- го товариства був запропонований двома відомими прихильниками творчості Шекспіра: визначним драматургом Францем Дінгельштедтом (1814-1881) та Вільгельмом Ехельгаузером (1820-1902). Перший свої думки щодо можливості заснування шекспірівського товариства виклав у передмові до однієї з робіт під назвою "Штудіювання та наслідування Шекспіра" [6]. Другий, на той час президент крупної газової компанії та великий шанувальник таланту англійця, сформував основні постулати для майбутньої діяльності товариства у манускрипті "Ідеї щодо створення шекспірівського товариства" [11]. Але втілити у життя ідею створення подібного інституту вдалося впливовому в політичних та фінансових колах промисловцю. Аку- мулюючи низку попередніх висловлювань німецької духовної еліти про Шекспіра як учителя людства, В. Ехельгаузер вважав нагальною потребою включити творчий доробок англійського драматурга до культурного життя німецького суспільства, докласти зусиль для популяризації творчості великого британця. Він зауважував: "для здорового подальшого розвитку не лише нашої драматичної літератури, а і всього морального та інтелектуального життя нації, розвиток розуміння цього великого апостола гуманності та справжньої життєвої мудрості є просто дійсна необхідність" [11; 10].

Так, у манускрипті "Ідеї щодо створення ше- кспірівського товариства" В. Ехельгаузер визначив основні напрямки діяльності товариства, серед яких подальша популяризація творчості англійського драматурга, створення бібліотеки як духовного осередку товариства, видання регулярного збірника наукових праць, щорічні засідання членів, а також театральні постановки п'єс [11].

Цей манускрипт він розіслав тим, хто стояв на чолі маленьких князівств і великих міст. Найактивніше дану ідею підтримала веймарська герцогиня Софі, яка переслідувала мету вдихнути нове життя у відоме своїм історичним минулим місто, яке дрімало на той час. У проекті засновників щодо вибору міста, де буде розташоване правління шекспірівського товариства, зазначалось: "Як центр