Смерть 7 (19) жовтня 1745 року перервала фізичні та моральні муки 78-річного Дж. Свіфта. Увесь свій спадок він заповів на побудову будинку для божевільних.

Про свою епітафію Свіфт потурбувався заздалегідь і написав ЇЇ власноруч. На його могильній плиті висічено на латині: "Тут спочиває прах Дж. Свіфта, декана цієї кафедральної церкви, і жорстоке обурення не може вже краяти його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо можеш, ревного поборника справи мужньої свободи".

Такий заповіт залишив Свіфт нащадкам, а ще книги, що стали найкращою сповіддю його непохитної душі.

Сатирик прожив велике і славне життя. Його любив простий ірландський люд, який справедливо вважав Свіфта своїм вірним захисником. Найбільше письменника цікавили проблеми політичні. Тому він не сприймав тогочасного принципу "розважаючи — повчати" і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Наскільки це йому вдалося, можемо судити, аналізуючи роман "Мандри Гуллівера".

"Мандри Гуллівера"

Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.

Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".

Свіфт —великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити "ласку" та "поблажливість" імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.

Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.

Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллі-вером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави.

"Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн" (Дж. Свіфт).

Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії ХУГО століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: "Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".

Поведінку Гуллівера у ліліпутів відтворює Ф. Кривін у вірші "Гулливер становится лилипутом":

Мир лилипутов копошился у его каблука,

Суетился, и хлопотал,

И карабкался на вершины прогресса,

Между тем так легко и свободно шевелюрою

бороздил облака

Он, Лемюэль Гулливер,

Человек возвышенных интересов.

С интересов — то, собственно, всё и началось:

Случайный лилипут, заблудившийся в Гулливеровом ухе,

Оставил там, как собака забытую кость,

Какие-то сплетни, какие-то пошлые слухи.

И Гулливер прислушался. Проявил интерес .

Впервые высокое с низменным перепутал.

И всё спускался и спускался на землю с небес,

Пока не опустился до уровня лилипута.

И большой человек, благородная, возвышенная душа,

Среди суетных мелочей и житейского сора

Слышал он только то, что прилипало к ушам,

И не слышал, не слышал шагов командора.

"Усе на світі відносне, окрім моральних понять",— немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя після країни ліліпутів у країну велетнів — Бробдінгнег, в особі правителя якої письменник накреслює свій ідеал мудрого і гуманного правителя. І це не випадково: питання про можливості людського розуму, про ідеального монарха належать до тих, які були в центрі уваги просвітників.

Королівство велетнів — це зразок ідеальної держави, на чолі якої став добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна і обдарована здоровим глуздом, він не знав, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдавався до дипломатичного та бюрократичного крутійства.

Король часто розпитував Гуллівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, і той "занадто багатослівно описував свою добру батьківщину, її торгівлю, релігію, розповідав про всі війни на морі і на суші". Протягом шести аудієнцій, кожна з яких тривала кілька годин, якнайдокладніше оповідав про організацію англійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це король піддав нищівній критиці. Устами мудрого монарха Свіфт виголошував жорстокий, але справедливий вирок політичному ладу Англії.

Література

1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.

2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.

3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.

4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.

5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.

7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.

8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.

9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.

10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.

11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.

12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.

13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.

14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.

15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.

16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.

17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.

18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.

19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.

20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.

21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.

22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.

23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.

24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.