На відміну від французьких драматургів епохи класицизму і Вольтера, що теж вивели галерею монархів — тиранів і деспотів, Лессінг покладав відповідальність за злочини самодержавної влади не на "злу волю" і особисті недоліки окремих її представників, а на самий політичний режим абсолютизму, при якому вищим законом держави є примха монарха. Його принц — не ходульний лиходій, але звичайна, рядова людина, розбещена владою, вихованням, політичним догідництвом придворних, думаючий тільки про задоволення своїх примх.

Не будь Гонзаго принцем, чи навряд він став би злочинцем. Але він принц, він вірив, що будь-яка його примха рівнозначна вищому закону, що піддягала виконанню. І ця необмежена влада перетворила його в чудовисько. Його слабості переросли у вади, у непідсудні злодіяння. Майже з такою ж художньою, реалістичною переконливістю Лессінгом виписані інші дійові особи трагедії.

Одоардо Галотті.

Носієм героїчного начала був у трагедії Одоардо Галотті. Він людяний, ніжно люблячі батьки, хоробрий ("Знаю и отца ее, он мне отнюдь не друг. Он сильнее всех противился моим притязаниям на Сабьонетту. Старый воин. Горд и груб, а впрочем, добр и честен!" [4; 2 XVII]), але у трагічній ситуації принциповість громадянина одержала верх над батьківськими почуттями.

У сучасного читача і глядача, природно, виникло питання, чому Одоардо Галотті заносів кинджал на Емілію, а не на принца. Немає потреби бачити в ньому "лояльного вірнопідданого", нездатного підняти руку на "законного государя". "Вы, может быть, ждете, что я обращу эту сталь против самого себя, чтобы завершить мое деяние финалом из пошлой трагедии? Вы ошибаетесь. Вот? (Бросает кинжал к ногам принца.) Вот он лежит, кровавый свидетель моего преступления! Я пойду и сам отдамся в руки тюремщиков. Я иду и ожидаю вас как моего судью... А потом там... буду ждать вас пред лицом судии, который будет судить всех нас!" [4; 274].

Адже і прообраз Одоардо, плебей Люций Вергілій, заніс кинджал не на Аппія Клавдія, а на свою дочку, як би бажаючи цим сказати, шо врятуватися від безчестя, не зламавши влади патриціїв, можна тільки ціною смерті. Але саме це безмовне обвинувачення і надихнуло римських плебеїв на переможне повстання.

Таким же закликом закінчив і Лессінг свою трагедію, свою "бюргерську Віргінію", як про неї відгукнувся. Він усвідомлював, звичайно, що на його батьківщині цей заклик поки не приведе до яких-небудь політичних наслідків. Але разом з тим усе-таки вірив, шо в надрах народу, у надрах бюргерських класів зріє воля до опору сваволі князів і знаті, як вірив і в морально-виховне значення мистецтва. марінеллі

В особі фаворита Марінеллі Лессінг затаврував князівський фаворитизм -одну з вад тодішнього німецького громадського життя. Він показав, що незримі нитки зв'язують князівські палаци зі зграями розбійників і найманих убивць.

Це хитрий і пронирливий чоловік, що хотів вислужитися перед своїм господарем, він вмів добре брехати і знаходити вихід із будь-якого становища заради принца.

Отже, Лессінг прагнув показати образи Одоардо й Емілії не статично, а в психологічному розвитку, що відбувалося під впливом зовнішніх подій.

Це дозволило драматургу дати більш багате, порівняно з іншими представниками буржуазно-просвітньої драми, зображення внутрішнього світу героїв. Також він вміло розкрив мотиви вчинків героїв, що приведе до тих чи інших наслідків. Це відбувалися через ті чи інші дії героїв.

Читаючи цю трагедію, можна побачити велику кількість проблем тогочасного суспільства, яких торкнувся автор. Це допомагає краще зрозуміти, що дараматург хотів показати своїм твором.

Література

1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.

2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.

3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.

4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.

5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.

7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.

8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.

9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.

10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.

11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.

12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.

13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.

14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.

15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.

16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.

17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.

18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.

19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.

20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.

21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.

22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.

23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.

24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.