визнання вільної волі людини, що проявлялася у самостійно прийнятому рішенні на основі індивідуального мислення, і тут він виступав як послідовник Відродження. Однак як бароковий мислитель Мільтон схильний до визнання залежності всього сущого від незмінного і вічного світового порядку та вищої волі.
У поемі символом світового порядку, гармонії, непорушних законів Всесвіту був Бог. Він творець, суть його творчості — краса. Бог втілив в поемі античний (і ренесансний) ідеал прекрасного і гармонійного фатуму. Проте Мільтон не в змозі примирити індивідуальну вільну волю і бароковий фатум. Це надало його творові барокової напруженості, трагедійності.
Поету належила пальма першості у розробці нового жанру — так званої барокової поеми.
Бароко рішуче вводило у літературу проблему моралі. Розкриваючи світ у стані бурхливого руху і становлення, мистецтво бароко розкривало в людині болісну внутрішню боротьбу, що розгорталася, як правило, між двома рівнозначними мотивами.
Домінантою поеми була колізія рівнозначних мотивів. Мільтон розкривав боротьбу мотивів у душі Адама і Єви. За своїм моральним змістом ці мотиви рівнозначні і характеризували вишу людську сутність: відданість і вдячність (у даному разі — Богові, який створив людину) та розум і кохання; проте вони приходили у трагічне зіткнення між собою.
Єва міркувала так: якщо Бог сотворив їх як живих людей, тобто виділив із неживої природи, то їхня людська сутність може виразитися лише у вільній волі. Вільна воля людини виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра, зла. Так Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання.
Далі подавалося складне мотивування вчинку Адама. Його спонукали розділити гріх Єви вірність і співчуття. Ці кращі людські почуття, разом із мисленням, також притаманні людській природі.
Мільтон намагався зняти трагедійність написанням другої (на жаль, незавершеної*) частини поеми "Повернений рай". Новим її героєм став Ісус Христос, а головним змістом — спроба Сатани спокусити Ісуса.
Спокуса гріхом — суттєвий бік містерії. Середньовічна людина саме так уявляла життя — як спокусу.
Сатані у цій поемі протистоїть Ісус. Його образ був абстрактним втіленням ідеї поета.
Він — втілення розуму, що вже переміг, це готова ідеальна фігура. Інтерес поета до духовного світу людини, до суперечностей, що жили у ній та боролися, ще раз поступився місцем теологічній догматиці, яка виразніше проявилася у "Поверненому раї", ніж у першій поемі.
Посилилась і класицистична тенденція. Порівняно з "Втраченим раєм" риси персонажів тепер уже різко розмежовані. Сатана, перш за все, — спокусник; Ісус— той кого спокушали. Всі інші душевні якості підкорені цим двом найголовнішим.
Другорядні персонажі поеми лише намічені. Композиція поеми стиснута та обмежена, відсутні ліричні відступи, зберігалися лише те, що необхідне для розвитку основної лінії оповіді.
3. Трагедія "Самсон-борець"
Услід за образом героя, стійкого у пасивному опорі. Мільтон створив інший образ, більш активний. Його Самсон, переживши жорстокі спокуси та оволодівши своїми пристрастями, спрямував всю свою силу проти ворогів.
Тільки наприкінці 60-х років склалися думки автора про трагедію, викладені у короткій передмові до "Самсона-борця" — "Про той рід драматичної поезії, що називається трагедією".
Трагедія Мільтона покликана була не лише розважити, а й вразити читачів (до постановки на сцені вона не призначалася), закликати їх до боротьби проти феодально-абсолютистської реакції.
В образі Самсона поєднувалися живі суперечливі риси дивовижного людського характеру. Герой сповнений усвідомлення своєї трагічної вини: він, покликаний звільнити свій народ від гнобителів, не виконав цього завдання і сам став рабом. Усвідомлення цієї вини тим тяжче для нього, оскільки відповідальність він покладав лише на себе. Самсон — воїн, Самсон — обраний, Самсон - захисник свого народу. Внаслідок цього він занадто вимогливо ставився до самого себе.
В останній трагедії Мільтона не було ні небес, ні пекла. У цій земній та людській трагедії митець постав над теологом. Образи її значною мірою підказані актуальними політичними ідеями, якими жив автор.
Трагедія побудована за принципом класичних "єдностей": вона розгорталася в одному місці, протягом одного дня, у ній не було жодної сцени, що не мала б прямого відношення до дії.
Література
1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.
2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.
3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.
4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.
5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.
6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.
7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.
8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.
9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.
10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.
11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.
12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.
13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.
14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.
15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.
16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.
17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.
18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.
19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.
20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.
21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.
22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.
23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.
24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.